Листи з минулого

Напередодні дня визволення села від фашистів у Вознесенській загальноосвітній школі відбувся захід, що не залишив байдужим нікого. Адже під час його проведення йшлося не тільки про традиційні речі, а й про листи молодих односельчан, яких із жовтня 1942 по травень 1943 6yло вивезено на примусові роботи до рейху. Про це й піде мова далі.

Листи, листи… З роками їхній зміст стає дорожчим і серцю, і душі, а через віки вони стануть реліквією для внуків та правнуків.

Саме така доля судилася цим листам, які 75 років ішли до рідної хати. І ось 21 вересня, у переддень визволення села, 119 вісточок із виру страшної війни нарешті прийшли у Вознесенське, Каневщину, Пальмир. Прийшли, але уже їх нікому читати, бо немає матерів та батьків, братів та сестер – усіх тих, кому вони були адресовані протягом серпня-вересня 1943 року. На довгі роки їх зупинила війна і людська байдужість…

Кілька днів тому мене вивів із звичайного ритму життя дзвінок від нашого колишнього жителя, а тепер відомого краєзнавця В.І.Колісника. Саме Василь Іванович і повідомив мені, що Полтавський архів передав Черкаському листи остарбайтерів. Там, мовляв, є і наші. Чи не захотіли б ми зайнятися цією справою? Як тут відмовишся?

Добре, що ми маємо небайдужого голову села О.В.Титаренка, який, вислухавши мене, підтримав. Крім того, на себе взяв усі організаційні та фінансові питання.

Часу було обмаль, хотілося встигнути до Дня визволення. І ось нарешті 18 вересня, ввечері, я уже тримаю в руках 199 листів, які довгі 75 років шукали стежок-доріжок до отчого дому…

Починаю читати… Не кожен, на жаль, повірить мені, що я надовго втратив спокій і сон. Переді мною пропливали людські долі. Усе треба було пережити і мені, перепустити через свою душу, серце…

Ось кілька уривків пропоную і вам.

Чухрай Катя. “Вам уже написала стільки, що і щот потеряла. А від вас лише одна листівочка…”

Симоненко Оля. “Так доробилася, що попала у госпіталь. У грудях болить, а рук не відчуваю. Може, мене відпустять додому, бо робить уже не годна.”

Радченко Захар. “Напишіть, чи ви живі, чи плани виконали по здачі продуктів, чи і вам щось залишилося… Цілую ваші руки нещотно раз. Мабуть, вам дуже важко. Я ваші листи читаю кожен вечір”.

Козаченко Паша. “У моїх хазяїнів 23 корови, 3 коней, 8 свиней. Усе пораю. Вислала вам 2 посилки. Чи получили? Устаю і лягаю з думкою про вас”.

Чубата Надя. “Як скучаю, як хочеться додому. Ох! Як хочеться побути у рідній хаті. Як там пахнуть пироги…”

Діхтяренко Міля. “За мною не журіться. У мене є що їсти і одягти. Але хустка та, що з дому, уже зносилася. А тут таких немає. Усе шляпки”.

Дробот Надя. “Мамо, чому не пишете? Чи ви живі? Хазяїн каже, що вас уже немає. Але я йому не вірю”.

Синьоок Саша. “Куди я попала? Який хазяїн лукавий… Я пішла у поліцію. Мене повели до другого хазяїна. А перший прийшов і ударив мене улице так, що я і упала”.

Потапенко Іван. “Обробляємо 45 гектарів. Нас 30 осіб. Є українці, поляки, французи. Роблю 11 годин в день. Пришліть хоч кіло табаку, за нього тут можна все виміняти”.

Шкрьобка Анна. “Роблю усе . Хазяйка дала 4 плаття. Найдорожче те, у якому приїхала, бо воно домашнє”.

Литвиненко Марія. “Добрий день, мої дорогі і ніколи не забутні родителі”.

Головатий Микола. “Може, я повернуся на осінь і вам допоможу з роботами”.

Коли ми із ученицею 8 класу Ясир Анною читали ці та інші уривки, була така тиша, яку в сучасній школі зрідка почуєш. Зал хлипав. А коли на сцені у руках восьмикласників попливли фотографії, на яких вічно молоді Божко Микола, Яценко Таня, Степанчук Оля, Косаренко Таня, Дробот Надя, Овчаренко Таня, Тютюнник Ольга, не стрималися і ведучі, і вчителі… Іноді сльозами ми очищаємо себе від байдужості, повертаємо собі втрачене, людське.. А вічно 15-17-річні хлопці і дівчата так пильно дивилися в зал. Вони, напевне, шукали своїх онуків і правнуків, впізнавали у них свої риси обличчя.

І таки знайшли! Сільський голова вручив Ясир Анні копію листа від її прадіда  Ясира Олександра Макаровича. Лист датовано 22 вересня 1943 року. Линула тиха мелодія, майстерно підібрана художнім керівником місцевого Будинку культури М.М.Харченком. Линула, як наші думки: чому ж скільки років мовчали архіви, адже за цей час так багато втрачено!

Мені все-таки вдалося встановите родичів 41 адресата. Плануємо разом із  краєзнавцями 8 класу та представниками сільської ради протягом вересня-жовтня відвідати ці родини і подарувати їм вісточки від мам, батьків, дідусів і прабабусь. Хочеться вірити, що ці листи стануть реліквіями роду, який стоїть вище понад усе.

34 адресати поки що чекатимуть свого часу у шкільному музеї. А, може, і їм  пощастить, як листу від Чухрай Каті: тільки закінчився захід, як до мене підійшов вкрай схвильований наш учитель фізкультури Г.В.Чухрай. Виявляється, що Чухрай Катя – це його рідна тітка по батькові, і поніс він у руках лист від неї, як одну з найбільших цінностей. Правду кажуть, що радість і смуток десь поруч ходять…

В.М.Макаренко, заслужений учитель України

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь