Реклама

molli

«Соромно було сидіти перед екранами, знаючи, що влада в будь-який момент може почати зачистку», – черкащани поділилися спогадами з Майдану

21 листопада в Україні святкують день Гідності на Свободи. Саме у цей день шість років тому розпочалися протести проти влади, а також підтримка курсу Євроінтеграції. Черкащани брали участь у подіях на Майдані і своїми спогадами поділися з нашими читачами.

Фото з особистого архіву Дениса Гайди

Денис Гайда:

– Після подій на Банковій 1 грудня стало зрозуміло, що Майдан може стати реальною платформою для змін політичного режиму в країні. Тому разом із друзями почали часто виїжджати до Києва, аби підтримувати протестний настрій. Для мене той період запам’ятався ночівлями в приміщенні міської адміністрації. На місці найбільше спілкувався з представниками ультрас-руху “Динамо”. На Майдані в грудні часто “було сумно”, тому ми шукали собі додаткові методи поширення революційних ідей. Наприклад, уночі виходили з балонами та замальовували тематичними написами рекламу бізнесу регіоналів. Справді гаряче почало ставати в січні, коли Рада проголосувала за диктаторські закони. 19 січня, повернувшись зі школи, побачив у соціальній мережі анонс, що через кілька годин «Правий сектор» іде на Раду. Отримав дзвінок про те, що можна виїхати через 20 хвилин на місце подій. Розумів, що їду порушувати нещодавно проголосовані закони, тому взяв із собою футбольні щитки, піротехніку (фаєра, петарди) і опинився на Грушевського. По приїзду вже починали палати перші автобуси “Беркуту”, мобілізувалося все більше представників фанатського руху, кілька годин активної фази закидування «Беркуту» камінням та піротехнікою, в нашу сторону прилітали газові й світлошумові гранати. Той вечір це один з яскравих столичних спогадів революції, було емоційно та обнадійливо. Тоді стало зрозуміло, що вже точно немає шляху назад. Або ми, або нас. Повернувся до Черкас з великою битою, яка стала моїм “трофеєм” з тієї поїздки.

Фото з особистого архіву Дениса Гайди

Революція почала поширюватись країною, тому важливо було “розхитувати човна” на місцях. Події по інших містах відіграли важливу стратегічну роль, аби суспільство відчуло масштаб протестів, а система почала сипатись.

Фото з особистого архіву Діани Тяско

Діана Тяско:

– На початку Революції Гідності і Євромайдану я не вірила в успіх і перемогу цього дійства. Бо до цього я два роки була громадсько-політичною активісткою, була на земельних майданах, акціях проти Януковича і ці дійства не давали того ефекту, якого хотілося б. Ці роки перманентної боротьби мене виснажили і я не вірила спочатку в те, що може бути якась революція. Не вірилося, що до цього можуть приєднатися тисячі людей. Не вірилося до початку грудня. Ходили на акції в основному в Черкасах. У грудні поїхала до Києва на чергування. І так кілька разів туди-назад. Найбільше запам’яталося, як ми штурмом брали ОДА 23 січня. Зараз я розумію, що це було не дуже розумно, приходити туди, коли вже пізно й нікого немає. Однак ми йшли туди повідомляти наші вимоги.

Фото з особистого архіву Діани Тяско

Ті акції були мирні на початку й покликані для того, щоб знайти діалог з владою. У цей день нас спровокували нищити майно, бити вікна. Я зараз це розумію, що то було не правильно. Але таким чином Черкаси та інші обласні центри показували, що людям не байдуже. Також тоді нас поливали із водометів. Був мороз і моя куртка була повністю промочена водою і на ходу замерзала. Я пам’ятаю як 50-100 молодих людей були активні біля ОДА, а інші просто спостерігали. Це була така прірва. Нас розділяв лише тротуар. У той же день на площі біля ОДА мітингувальників оточив «Беркут». І ми це оточення намагалися розірвати. Там на площі хтось кинув прапор. По ньому бігали люди. Я повернулася, аби забрати його, хоча розуміла, що силовики не розбирали кого бити.

 

Фото з особистого архіву Андрія Череваня

Андрій Черевань:

– Для мене рішення поїхати на Майдан не було таким, яке я ухвалив в один момент. Тобто все накопичувалося у зв’язку з протиріччями в країні, що було притиснення української мови, культури і величезний рівень корупції. А потім в певний момент Янукович та уряд з Азаровим вирішили, що нам не потрібний курс на Європу, а треба йти до Росії. І от оце глобальне рішення про зміну курсу держави переповнило чашу, яка вже була наповнена попередніми утисками. Саме це стало піком, що пробудило бажання виходити на протест. На Майдан я їздив ще до подій на Грушевського. Я не їздив на декілька днів, ми виїжджали буквально на ніч, на день. Я був на роботі, тому не міг приїжджати на три-чотири дня. Ми чекали людей, які могли нас доправити, збиралися групою і періодично їздили. Навіть якщо наступного дня треба було йти на роботу, ми їздили.
Крім Києва, організувалися події ще й в самих Черкасах. І також після роботи я йшов на Майдан у Черкасах. Дуже складно було організувати людей. Пік такої організації був на дамбі, коли ми спілкувалися з політиками й вирішували, як максимально ефективно використати людей, які були в Черкасах, коли був пік подій в Києві. Тоді ми прийняли рішення, що найбільш відволікаючим моментом була б блокада дамби. Я вважаю, що це все було не даремно. Уже стільки періодів було в нашій історії, що ми от-от уриваємось на формування національної політики, але в останній момент здаємося. Ми тоді не дали упасти країні знову в ярмо російської окупації.

Фото з особистого архіву Тетяни Ковальчук

Тетяна Ковальчук:

– 21 листопада 2012 року, коли розпочались протести, я могла бути на Майдані тільки подумки: «Молода Черкащина» був в розпалі підготовки до семінару для молодіжних активістів з Центральної України. Наступні два дні ми провели в Свидівку, вивчаючи з молоддю методи співпраці зі ЗМІ та постійно гортаючи новини – попри поганий сільський інтернет. Ми імпровізували з програмою і вирішили перенести практичні зайняття в реал. Так народилась акція по підтримці курсу на євроінтеграцію «Позич яйця для влади». Наші учасники пішли в село Свидівок збирати в селян яйця, щоб надати можновладцям «мужності» виконати свої євроінтеграційні обіцянки. Люди активно підтримували й щедро наповнили кошик. Після навчання ми відвезли посилочку на черкаський майдан – флешмоб продовжився і там, а яйця згодом потрапили в Київ, але нічим Януковичу не допомогли. Це був час, коли мене просто обурювало, як можна взяти і відмовитись від напряму, який був надією на системні зміни. І я ще могла приходити на черкаський майдан з дітьми, не було відчуття реальної фізичної загрози.

Фото з особистого архіву Тетяни Ковальчук

Новину про побиття на Майдані я дізналась зранку. То були шок, пригнічення, а потім злість: було очевидно, що повороту назад немає, треба гуртуватись. Пам’ятаю, що зранку вручну розіслала багато смс по всьому своєму телефонному списку – навіть майже незнайомим людям. У районі 15-ої години ми з чоловіком були на черкаському Народному Вічі біля Театрального майдану. Було відчуття, що не вийти неможливо – дуже емоційно зачіпало. Молоді було мало, більше люди середнього та старшого віку, ми думали, що молодь вже в Київ вирушила як більш мобільна. 3-го грудня ми з друзями вже були в Києві: занадто тривожно і соромно було сидіти перед екранами, знаючи, що влада в будь-який момент може почати зачистку. Я сподівалась, що велика кількість людей стримає владу від радикальних дій.

З Революції Гідності у нас залишився «сувенір» – гумова куля, яку подарував в січні невідомий дядько в Києві на Грушевського. Вже було гаряче біля стадіону Лобановського, було важко дихати від їдкого диму, і ми з Вікою Феофіловою розшукували по аптеках і роздавали маски активістам, останню маску отримав цей чоловік і віддячив нам революційним артефактом.

Фото з особистого архіву Віталія Козира

Віталій Козир:

– Коли відбулося побиття студентів, ми приїхали висловити свій протест і залишилися там жити. Був на Майдані до самого кінця. Іноді від’їжджав, бо у мене була сесія. Складав іспити і їздив назад. 18 лютого був мирний наступ. Біля Верховної Ради розпочалися сутички і там вже з’явилися перші постріли. У одного чоловіка розірвалася граната біля шиї. Одного разу мені ледве не зламали ногу. Пам’ятаю, що до Черкас я завжди їздив правим берегом, тому що бувало, що й машини відбирали, й на штрафний майданчик відправляли. У ті часи взагалі була проблема доїхати до Києва, бо зупиняли то на Золотоніському кольці, то у Переяслів-Хмельницькому. Революція – це подія, яку переживає будь-яка цивілізована держава, коли люди висловлюють свою позицію для того, щоб влада їх почула. Народ – це влада. Але є проблемою те, що люди не розуміють подальших процесів, які мають відбуватися після Революції.

Кристіна Вертипорох для “Інфоміст”

Коментарі

avatar

Реклама

Реклама