Реклама

molli

Об’єднатись, щоб вижити

За 40 кілометрів від української Одеси та за 15 – від молдовського Удобного в селі Маяки переселенці з Донбасу організувалися в унікальну общину. Близько 70 біженців із зони АТО заснували там господарство по типу кібуца “Добрий самарянин”. Здебільшого жителі великих міст через початок війни ураз перетворились у працівників сільського господарства.

Раніше на місці поселення був дитячий табір. За кілька тижнів переселенці власними силами перекрили в ньому дах та утеплили. А ще – збудували два приміщення для ведення господарства. За рік община обзавелась понад тисячею курей, десятьма коровами та свинями. Крім того, влітку переселенці обробляли город. Частину городини та м’яса люди продають в Одесу, решту використовують для власного харчування.

Loading image... Loading image... Loading image... Loading image... Loading image... Loading image... Loading image... Loading image...

Цікаво, що минулого року в Маяках жило втричі більше переселенців. Жителі общини не на камеру пояснюють: прижитися в селі вдається не всім. “Виживають” тут лише ті, хто сумлінно працює. У межах продакшн-тренінгу з підготовки матеріалів з проблематики вимушених переселенців журналіст видання “ІнфоМІСТ” побував у гостях в общини та поцікавився їхнім побутом.

модова
Оскільки община живе неподалік від Молдови, жителів Маяків часто “приписують” до іноземних абонентів

“Ми тут що по статті сидимо?”

Зараз у Маяках активно готуються до весілля. За рік така урочиста подія відбуватиметься тут уже вчетверте.

 

Поєднати своє життя шлюбом на Одещині вирішили 48-річна Тетяна Ямшукова та 42-річний Євгеній Афанасьєв. Обоє приїхали з Донеччини. Познайомилися не так давно – в серпні. Тетяна розповідає про свій попередній нещасливий шлюб і хвалить Євгенія за уважність.

– Я тут переробляю молоко. На кухні в основному дівчата працюють. Мені треба було каструлю перенести, щось прибрати. Женя допоміг. У вільний від роботи час я, буває, ще вяжу, він то спинці принесе, то нитки, – описує знайомство з майбутнім чоловіком Тетяна.

Жінка має молодший за свій вік вигляд. У розмові з журналістом видання “ІнфоМІСТ” вона, як і її обранець, поводиться досить стримано.

IMG_2963

Однією з особливостей життя общини є релігійна спрямованість. Це накладає певні правила. Зокрема, до шлюбу Тетяні та Євгенію забороняють бути вдвох.

Замість білої сукні та фати наречена показує інше весільне вбрання: сарафан і кардеган молочного кольору. Його передала з рідної Горлівки подруга.

IMG_2984

Після розпису в п’ятницю пара збирається повінчатись. Особливо на свято, визнає жінка, часу немає. Навіть у день весілля Тетяна має виконати свій фронт роботи по переробці молочної продукції. Такий порядок речей її не дуже влаштовує.

У вільний час жінка любить в'язати. Щоправда в Маяках, визнає, такого часу майже немає
У вільний час жінка любить в’язати. Щоправда в Маяках, визнає, такого часу майже немає

– У четвер ми маємо їхати в Біляєвку міняти паспорти. Нас уже попередили, що відвезуть туди й назад привезуть, – каже Тетяна. – За літо облаштували ферму 14 наших чоловіків, за два тижні вони дах підняли. Ми вже почали зриватись. Бо коли робота, робота, робота… Таке відчуття, до ми тут по якійсь статті сидимо. Луганчани поїхали всі. Залишилась тільки Донецька область.

Найбільше зі своїм обранцем жінка хочеться повернутися додому.

– Мені довелось поїхати з Горлівки, тому що побачила у дворі, як почали копати окопи. Тобто ми були в першому ряду. Зараз бомблять по окраїнах. Я мрію повернутися додому, бо там є де жити. Тут я не бачу перспективи, – зазначає Тетяна Ямшукова.

“У нас хрестять, коли дитина вже усвідомлює, чи потрібен їй Бог”

26-річна Людмила Чикільова також приїхала на Одещину із Горлівки після початку обстрілів. У Маяки вона перебралась разом із чоловіком та 5-річним сином. Півроку тому в сім’ї Чикільових з’явилась доня Маруська. Дитина ще не хрещена.

– У нас хрестять, коли дитина вже усвідомлює, чи потрібен їй Бог, і сама вирішує це, – пояснює жінка.

Забезпечити Чикільових дитячими речами допомагає церква та небайдужі одесити. Крім того, гуманітарку в Маяки надсилали з Америки.

IMG_2946

– Моя менша донька повністю вдягнена тут, нічого ще не купувала. Іграшки, ліжечко, одяг – усе нам дали, – додає Людмила.

Зараз учотирьох їм доводиться жити в невеличкій кімнатці. Та, попри “тісні” умови проживання, повертатися на Схід сім’я не планує.

– Жили в невеличкому місті, жодного господарства не мали. Сюди вже коли переїхали, довелось адаптуватися. Чоловік свинями тепер займається. До цього на шахті працював. Мама його теж сюди переїхала – головна по кухні, – говорить Людмила. – Для нас уже повертатися немає сенсу, у старе життя повертатись не хочеться. Квартира є, рідні. Але не хочеться туди повертатись. Там безлад!

Молода мама контактує з рідними на сході лише телефоном.

– Ми не їздимо, бо там треба спеціальні пропуски робити, а це все гроші. На блокпостах кілометрові черги. Якщо до шостої вечора не встиг пройти блокпост, чекаєш наступного ранку, поки пропустять. У них комендантський час, навіть не враховують чи ти вагітна, чи з грудними дітьми, – обурюється Людмила Чикільова.

Loading image... Loading image... Loading image... Loading image...

Стіни общини прикрашені дитячими зображеннями релігійної тематики

“Прийшли і сказали: треба заслужити перед Росією. Я ледь не впав!”

Леонід Полегенький переїхав під Одесу із Севастополя у травні минулого року. Чоловік років 50-ти був одним із перших, хто почав створювати кібуц. Називає себе прорабом і батьком. До анексії Криму працював у судовій екпертизі. Після приходу “руського міра” спочатку 2,5 місяці був без зарплати, а згодом залишився і без посади. Звільнившись, заробляв на хліб двірником.

– Приїхав представник влади з Москви і говорить: ви що думали прапорцями помахали, “Слава Росії” покричали, й ми вам грошей дамо? А що ви зробили для Росії? Я, як почув, ледь не зірвався. Просто був при виконанні… – розповідає чоловік. Прийшли і сказали: треба заслужити перед Росією.

IMG_2868

Першою запропонувала поїхати з півострова дружина Леоніда. Вона, до речі, є росіянкою.

– Вона першою сказала: треба валити звідси, – пригадує Леонід Полегенький. – Сусіди кричали: куди ви їдете? Вас там уб’ють!

Чоловік не приховує, що задоволений блокадою Криму з боку українців. Переконаний: слід було почати робити це значно раніше.

– Чому нам тоді ще не вимкнули воду, і світло ми просили відімкнути – ми б потерпіли. Проросійські кричали, що обійдуться без України. Там же Путін багато наобіцяв. Тепер нехай спробують, – посміхається чоловік.

Утім має чоловік претензії і до української влади. Зокрема, обурюється надто малим виплатам, за які просто неможливо вижити.

– Нам давали два місяці по 400 гривень на місяць і два – по 200 грн, – констатує Леонід.

У Крим хоче повертатися лише за умови, що півострів знову опиниться під контролем України.

Батьки поїхали в Умань, попоневірялись і повернулися у Донецьк”

Опановувати ази сільського господарства рік тому довелось і 47-річному переселенцю з Донецька Олександрові Гріню. Він, окрім роботи в общині, намагається відновити і ювелірну справу. Саме цим заробляв собі на життя в місті-мільйоннику. Нещодавно Олександр виграв грант на 600 доларів на закупівлю обладнання – ювелірних вальців.

IMG_2998

Спочатку Олександр вивіз із Донецька дружину з 10-річною донькою. Зрозумівши, що АТО затягується, згодом виїхав і сам.

– Ми – міські, жили у квартирі. Я дуже люблю Донецьк, але я не бачу там майбутнього для своєї доньки. Батьки лишились там. Спілкуємось телефоном, – говорить Олександр. – Я вважаю, що це все не люди в Донецьку зробили. Вплив Росії. Просто людей лишили без міліції, без захисту, без нічого. Старі люди виїхати не змогли. Батьки поїхали в Умань, попоневірялись і повернулися.

Поки що чоловік виготовляє значки для благодійного фонду “Добрий самарянин”, який і надав їм прихисток. Крім того, заробляє на життя ремонтом ювелірних виробів. У майбутньому планує вийти не лише на ринок Маяків, а й Одеси.

Поки що Олександр здебільшого робить значки для "Доброго саморянина"
Поки що Олександр здебільшого робить значки для “Доброго саморянина”

– Я знаю, що я “вирулю”. Я вважаю, що складний час – це шанс стати сильнішим. У тебе вмикаються усі можливості. В тебе немає часу на щось розслаблятися, – говорить Олександр.

Дочка Олександра Настя ходить у школу в Маяках. Загалом у поселенні живуть 12 дітей.

– У школі їх нормально прийняли. В Донецьку Настя у приватній школі навчалась. Тепер ходить у сільську школу в Маяках. Два кілометри в один бік. Поживемо сільським життям. А далі видно буде… – говорить Олександр Грінь.

“Дехто в істериці вимагав випустити їх із цього “раю”

На утримання поселення зараз за місяць витрачається близько 5 млн грн. Ці кошти йдуть на їжу, ліки, оплату комунальних послуг і корми для тварин. Зараз жителям кібуцу вдається заробляти лише третину від необхідних коштів. Однак тут збираються вийти на самоокупність уже наступного літа. Покрити решту витрат допомагають церква, міжнародні організації та небайдужі одесити.

Ще одна амбітна ціль місцевих жителів – обзавестись власними будиночками.

– У нас тут є земля – 5 гектарів. Ми у процесі її оформлення. Хочемо кожному переселенцю дарувати землю, щоб вони будували будинки. Шукатимемо гранти з будівництва будинків. Зробимо селище. Хочемо створити переселенцям робочі місця, щоб вони були повністю автономні, – пояснює амбітні плани очільник ГО “Добрий самарянин” Денис Сердиченко.

IMG_2902

Сам Денис є священиком і живе в Одесі. Запевняє, що організація і раніше допомагала нужденним. Зокрема, організовувала дитячі свята, надавала переселенцям одноразову допомогу.

– У Біблії говорять: допомагай іншим у час біди, щоб не довелось допомагати тобі. Ми не хочемо, щоб те, що трапилось у Луганську, повторилось тут, в Одесі, – пояснює свої наміри Денис.

В Одеській обласній адміністрації вважають кібуц в Маяках – успішним прикладом об’єднання переселенців.

– Вони самі організувались, ми їм не допомагали. Вони й зверталися, – запевняє радник голови Одеської ОДА Марія Гайдар. – Однак далеко не всі переселенці туди хочуть їхати. Там є дисципліна, там треба працювати, є правила. Були переселенці, які туди поїхали, а потім в істериці вимагали, щоб їх звідти випустили, з того “раю”. Але декому це дуже подобається – я бачила там дуже щасливих людей.

 

Єлєна Щепак

Коментарі

avatar

Реклама

Реклама