Реклама

molli

Несподіване та загадкове. Відомі черкащани поділилися історіями про перше кохання

Сьогодні у світі відзначають одне з найбільш романтичних свят – День Святого Валентина. Свято кохання не може лишати байдужим. Кожен хоча б на кілька секунд, але задумується про свою любов: першу, шкільну, університетську, ту, що подарувала щастя або зробила боляче. «ІнфоМІСТ» поспілкувався з відомими черкасцями і дізнався, які історії про кохання збереглися в їхніх серцях.

Валентина Коваленко, письменниця, літературознавець:

У 10 класі – в той час це був випускний клас, – у мене був закоханий Сашко Селезень. Але я про це не знала. Майже кожного дня чи через день на шкільній парті, коли я виходила десь на коридор, залишалася записка. У ній були написані перефразовані слова Пушкіна: «Ты не моя, я это знаю». І щось додано своє: про муки і страждання. Кожен раз різне.

І в депутатському залі екс-голова облради Валентина Коваленко не залишає байдужими чоловіків

З того часу пройшло 15 років. Одного разу зі своїм чоловіком ранньою весною я поїхала до тітки. Ми якраз з льоху витягували посадкову картоплю. Готувалися до садіння на городі.

Я сиджу на картоплі в одному із відсіків: чоловік носить, а я набираю. Сиджу у валянках, у куфайці, закутана в хустину, бо ще холодно. Раптом приїхали ще два чоловіка, купувати у тітки Ліди картоплю. Я не звертаю на них уваги. Один чоловік зайшов, взяв мішок з другого засіку, потім заходить в льох, а я ж сиджу сама, набираю картоплю. Ось він каже мені:

– Валю, – наче з якогось минулого звучать його слова. – А ти що, мене не впізнала?

Я подивилась на нього і розгубилася. Та так і сіла на ту картоплю. Кажу:

– Сашко!

Оце така зустріч трапилася. Після школи ми жодного разу не бачились протягом 15 років. І саме в льоху зустрілися знову. Він мене впізнав, а я його, звичайно, ні. Оце така вийшла історія.

До Валентини Коваленко підбивали клинці переробленими віршами Пушкіна

Потім, коли я поділилася цією історією зі своїм другом, а нині головою Черкаської обласної організації національної спілки письменників України Володимиром Ткаченком, він написав дуже цікаву смішну пародію. Не знаю, чи вона збереглася. Але коли він її читав, ми ще не раз сміялися.

Валентин Чернявський, журналіст «Нового каналу»

Перше кохання пов’язане з першим курсом. Тоді я здавав документи для вступу в інститут української філології та соціальних комунікацій, на журналіста. Там я і побачив своє перше кохання. Воно сиділо в окулярах разом з мамою. В той час я ще здавав одночасно на юридичний факультет. Але все-таки вступив на журналістику. Виявилося, що ця дівчина – в моїй групі. Це було дуже круто! Ми прозустрічались десь три роки. А потім… Вона мене кинула. А я радий, що все так вийшло, і думаю, вона теж не менш рада. Ось така романтична історія.

У мені насправді вмер романтик. Я так не люблю день Валентина – це капєц. Бо в цей день складається таке враження, що потрібно притворно казати своїй коханій людині, що ти її любиш. І не тому, що ти цього сам хочеш, а тому що тобі так сказали, що 14 лютого ти маєш це зробити.

Валентин Чернявський каже, що в ньому вмер романтик

Більш радісним виявилося шкільне кохання. Пам’ятаю, я поїхав на море. Мені дуже хотілося повернутися в Черкаси, бо тут була моя кохана. Я збирав гроші, економив… І повів її в «МакДональдс». Він якраз саме нещодавно відкрився. Тоді я був десь у 5-7 класі, середня школа. Я повів її у «МакДональдс», купив гамбургер, картоплю фрі. Це було кру-у-уто. Я повів дівчину в «ресторан».

Людмила Примак, інспектор Патрульної поліції Києва, лейтенант

Прийнято вважати , що перше кохання ще десь у садочку трапляється. Та я так не вважаю. То все закоханість. А перше кохання – ні на що не схоже. Воно щире, чуттєве і пристрасне.

Моє ж перше кохання закінчилось весіллям, медовим місяцем і маленьким синочком.

Познайомились ми з Серьожкою в 2000 році, коли прийшли в перший клас. Але тоді ми знали лише, що я Люда, а він – Серьожа. І так було до десятого класу. Ми стали друзями. Часто сиділи разом за партою, Серьожка проводив мене додому, чекав мене, поки я була в репетиторів, ходили разом увечері гуляти і танцювали разом на шкільних дискотеках. Передивившись всі шкільні фото, помітили одну закономірність: ми завжди були поруч.

“Він завжди був поруч”, – пригадує Людмила

Після закінчення школи ми були найкращими друзями. Серьожка вступив до академії в Полтаві, а я – до університету в Києві. За рік навчання ми постійно були на зв’язку, переписувались, обмінювались фото і завжди зустрічались, коли були в Золотоноші. Влітку, приїхавши в Золотоношу, ми взагалі не розлучались: гуляли в парку, ходили під дощем, їздили на відпочинок на дачу, на пляж та на бази відпочинку. Коли я поїхала на море з мамою, я весь відпочинок провела з телефоном у руці, тому що ми постійно спілкувались з Серьожкой. Нам всі друзі та знайомі говорили, щоб ми припинили говорити, що ми просто друзі, адже всі розуміли, що це щось більше. Але я постійно відговорювалась. Хоча для себе це розуміла. Серьожка ненав’язливо і дуже тонко пропонував, аби ми почали зустрічатись як пара, але я боялась, що з цього може нічого не вийти, і я втрачу найкращого друга. Але до кінця літа надзвичайно ніжне ставлення Серьожки до мене, виконання моїх жіночих забаганок, сюрпризи, квіти зробили свою справу.

11 серпня, на річницю весілля моїх батьків, я запросила його до нас на вечерю. До того вечора нікого з хлопців я не запрошувала до нас додому. Серьожка прийшов з подарунками з приводу свята і по завершенню вечора, відвівши мене в кімнату, попросив поговорити. В той вечір він особливо хвилювався і не міг зв’язати слів. Але все-таки знайшов в собі сили і розповів, що в його сім’ї є традиція. Коли його бабуся виходила заміж, вона подарувала своєму дідусеві брошку у вигляді квітки “едельвейс”. Потім цю брошку дідусь подарував Серьожці і сказав віддати її тій самій, з якою захоче провести все життя. Після цієї історії Серьожка дістав прикрасу, поклав її мені в руки і сказав, що знайшов ту, якій хоче віддати цю сімейну брошку. З того дня Серьожка став для мене не тільки вірним другом, а й коханим хлопцем, моєю опорою та підтримкою, моєю посмішкою та моєю радістю. Ми з ним запалювали ніч і зустрічали ранки.

Влітку 2015 року мене Серьожка повіз на море в Затоку на нашу четверту річницю стосунків. Ми поїхали машиною разом з нашими друзями. Дорогою на море він був дуже мовчазний та задуманим, навіть дещо знервованим. Коли ми прийшли, заселились до нашого будиночку, десь вже о десятій вечора Серьожка сказав, що нам потрібно поговорити, і ми з ним вдвох пішли на побережжя. Розмовляли, а потім він сказав, що хоче подарувати мені щось особливе, дістав маленьку шкатулочку. Відкривши її, я побачила красиві сережки. На мить я подумала, що там може бути каблучка і відразу відкинула цю думку, адже була впевнена, що пропозицію Серьожка зробить після закінчення академії. Я поцілувала його і подякувала за сережки і взагалі за те, що він є в моєму житті. Раптом він відійшов від мене на крок на зад і замовк. Я не зрозуміла що сталось. Як тут несподівано він стає на коліно, дістає каблучку і запитав: «Ти станеш моєю дружиною?» І я відповіла: «Так!»

Для Людмили перша любов закінчилась одруженням

Ось так моє перше кохання виявилось одним-єдиним на все життя!

Олексій Юрін, поет:

Ця романтична історія трапилася дуже давно, коли я був юним і скромним.

Одного разу я йшов центром міста і побачив неймовірно красиву дівчину. Слідував за нею кілька кварталів і не наважувався заговорити. Вона, певно, відчула мій подих, повернулася, витягла навушник і спитала: «Молодий чоловіче, Ви щось хотіли?» Мене наче ударило струмом. За кілька секунд я опанував емоції і промовив: «Так, така гарна музика у Вас в навушниках. Хто це співає?» Вона розсміялася і представилася: «Мене звати Катя».

Олексій Юрін з посмішкою згадує про свою музу

Наступного дня ми сиділа в парку біля мосту кохання. Я записував вірші до її блокнота, а вона малювала у моєму. На пам’ять, як виявилося. За кілька днів вона зникла, перестала відповідати на дзвінки. Я намагався її знайти, але марно. «Мабуть, це була Муза, що прийшла з іншого простору», – втішав я себе. Час від часу я переглядав її малюнки у моєму блокноті.

Пройшло багато років, і ця історія з Музою здавалася далекою і казковою. І раптом у соцмережах я отримав повідомлення: «Привіт. Знайшла тебе випадково і цієї ж ночі ти мені наснився. Чомусь ти був в мене закоханий і обіймав мене. Мені було приємно…»

Анна Тарапата, тренер з тай-бо, президент Федерації тхеквондо Черкаської області:

Мої перші стосунки були у 19 років. Це перша людина в моєму житті, яка наштовхнула  мене на думку, щоб почати читати книги, і літературу взагалі. Тоді я змусила себе займатися саморозвитком. Я шукала щось цікаве, читала журнали. Він відучив мене від постійного вживання слова «не знаю». Тепер, коли я спілкуюся з людьми, я кажу: «Дайте подумати». Він постійно надсилав мені звичайні паперові листи і посилки – чайники, чашки. Він їх також розписував: «Ти найкраща», «Єдина», «Перша» і подібне.

Мені було дуже складно з ним спілкуватися, тому що він захоплювався психологією. Одного разу він надіслав мені ще одну посилку. Це була величезна коробка, а в ній ще одна, і ще одна. А в самому кінці був звичайний порожній диск. На нього він записав мені послання.

Але, оскільки мені було складно з ним спілкуватися, ми все ж розійшлися, прозустрічавшись близько півроку. Він підштовхнув мене на те, що я почала вести електронний щоденник. Також він готував мені вечері, читав вірші. Його звали Антоном. Головне, що я зрозуміла з цих стосунків: людина мені подарувала до цих пір бажання вчитися чомусь новому, розвивати себе.

Колишній навчив Анну завжди вчити щось нове

Зараз не святкую день Святого Валентина, тому що на цей час у мене немає молодого чоловіка, з яким я могла б відсвяткувати цей день. Найчастіше на це свято мене запрошували в кафе або влаштовували романтичні вечері.

Досі я зберігаю подарунок від свого колишнього хлопця, який поїхав за кордон. Це плюшевий ведмідь із серцем в руках. Я його привезла з Донецька. Тепер з ним спить моя донька.

Світлана Небилиця

Коментарі

avatar

Реклама

Реклама