Життя у райцентрі Черкаси: 10 відмінностей із сучасним містом

08.05.2018, 11:30

Райцентр Черкаси, тобто наше місто до 1954 року, мало чим нагадувало теперішнє. І річ не в тім, що він був у рази меншим за усіма статистичними показниками. Тоді Черкаси мали цілковито іншу внутрішню “природу і організацію”.

1. Курортна Соснівка

Мальовнича околиця перебувала у неофіційному статусі окремого великого району із автономною інфраструктурою. І якщо місцевих жителів там налічувалося усього близько 2 тисяч із 48 тисяч тодішніх черкащан, то щосезонно на оздоровлення до республіканського курорту, що комплексно функціонував до 8 місяців на рік, приїздило приблизно 12 тисяч колишніх фронтовиків, а тепер — робітників та службовців. Чимало з них ставали новими містянами, тож за рахунок цієї категорії прибулих місто залюднювалося найшвидшими в УРСР темпами, адже у перший повоєнний рік черкащан ледь налічувалося 20 тисяч.

Великою мірою відродження знаного ще з царських часів курорту стало можливим завдяки “Постанові Черкаської окружної планової комісії про вивчення можливостей перетворення селища Соснівка на оздоровницю Всеукраїнського значення”, датованої 19 листопада 1925 року. І хоча війна значно призупинила її реалізацію, на щастя, вона не завдала непоправної шкоди вже зробленому. Уціліла більшість корпусів санаторіїв, збудованих упродовж 1930-х, а в роки ІV п’ятирічки (1946 — 1950р.р.) відновили бруківку, що з’єднувала оздоровницю з “великим містом”, електролінію та водогін. Єдиним внутрішнім маршрутом тоді був рейс “Рафзавод — Соснівка”, що здійснювався 3-4 рази на день. На ньому курсувало два автобуси, очевидно — “ЗІС-8” на видовженій рамі.

2. Промислове Подніпров’я

Митниця, Поділ, Пристань — все це назви іще однієї черкаської “автономії”. До затоплення берег знаходився на 1,5-2 км далі, ніж теперішній, а загалом Митниця займала приблизно третю частину площі міста. І здебільшого — як “промзона”. Тут ремонтувалися артільні баркаси, розташовувалися склади та як і до революції, працювало кілька підприємств: ливарня, винокурня, цвяхоболтовий завод, дві великі та кілька дрібних лісопилок, на яких вправлялися із деревиною, сплавленою Дніпром. Окрім цього, неподалік власне Пристані (дебаркадера) за принципом гуртової торгівлі спродувалися ті лівобережани, що з якихось причин не мали можливості йти на “великий” горішній базар.

Фото Гната Діамента. Єдине не черкаське тут (Канів). Для розуміння суті конструкції, яка називалася “дебаркадер”

3. Вокзал на воді

До речі, про дебаркадери. Ці маленькі вокзальчики на воді для того, аби річкові пасажирські “малолітражки” – “Ракети” і “Метеори” – з ризиком сісти на мілину не підходили надто близько до берега. Ну й щоб трап на пару десятків метрів щораз не кидати.

У 1950 – 1970-ті роки дебаркадерів було багато. Мало не в кожному побережному населеному пункті, де зупинявся річковий народний лайнер. До відкриття пасажирського вокзалу в Черкасах восени 1962-го дебаркадер заколисував пасажирів, а без твердої основи мав він таку характерну особливість, і на нашій воді.
…Довго шукав інформацію про дебаркадери в старих газетах. Та, вочевидь, ці непретензійні інженерні споруди видавалися кореспондентам настільки елементарною штукою, що про них не писали. Але таки знайшов, хоча як завжди буває – не вони мене на той момент цікавили. Перед вами замітка у “Черкаській правді” 60-річної давнини, датована 15 вересня 1957 року.

“З 1954 року Черкаський судноремонтний завод почав будівництво металічних дебаркадерів, призначених для обслужування пасажирів приміського сполучення. Дебаркадер – це плавуча споруда з залами для пасажирів, дрібних вантажів та іншими службово-побутовими приміщеннями.

Цими днями колектив заводу на честь 40-річчя Великого Жовтня добився нової виробничої перемоги: достроково завершено будівництво дебаркадера №Д-205, який експлуатуватиметься на одній з пристаней Дніпра. На будівництві цього дебаркадера відзначилися тесляр М.Комасько, трубопроводчик І.Крижанівський, слюсар Л.Ван, електрики О.Колодочка, М.Шулешко. На корпусних роботах працювала комсомольсько-молодіжна бригада на чолі з В.Савченком. Завдяки сумлінній і злагодженій праці колективу дебаркадери здають тільки з відмінною оцінкою”.

4. Базар посеред центру

А він, і знову-таки, як у старі часи, простягався рядами та ятками на теперішній Соборній площі. До 1950-го пошкоджену при артобстрілі Свято-Миколаївську церкву давно знесли, а сама площа до 1954 року згідно до призначення і цілком офіційно називалася Базарною. Цікаво, що найбільше міське торжище мало свою досконалу інфраструктуру. Так у дворі старого корпусу педінституту знаходився льодник (частина будівлі 1909 року “Рибний ряд” збереглася дотепер), а углибині кварталу за теперішнім спорткомплексом “Спартак” розташовувався такий собі “мотельчик” барачного типу для приїжджих базарувальників. Саме так, адже у його дворі передбачалося місце для гужового транспорту.

5. Забутий шлях

Звідси — ще одна особливість тодішнього міста. Мало не цілодобово однією з найзалюдненіших вулиць тоді була Куйбишева. Від 1993 року це практично вільний від пішоходів Замковий узвіз. Його мощенням безкінечно гуркотіли вози, вгору-вниз з пристані й до неї різним темпом бігли, чимчикували і ледве сунулися під тягарем лантухів, корзин, чемоданів десятки своїх та прибулих. З відкриттям у долині стадіону “Труд” контингент урізноманітниться за рахунок фізкультурників, а поки-що вулиця цілковито виправдовує свою попередню назву — Старобазарна…

6. Арени змагань

До слова, про стадіони. Чи не найбільшою відмінністю тих і цих Черкас є, висловлюючись відповідною термінологією, “розгромна перевага” старого міста над теперішнім за їх кількістю. Зважте — від 1950-го згаданий “Труд”, що пізніше став “Буревісником”, до нього – “Харчовик” при Цукрорафінадному, “Міський” (згодом “Водник”) на місці Центрального ринку: до того, як у листопаді 1957-го здали “Колгоспник”, черкаських арен було 6. Звісно, йдеться не про якісь любительські площадки, а таки справжні стадіони з футбольними полями і трибунами на 1,5 — 5 тисяч глядачів. Навіщо стільки? При наявності єдиного клубу майстрів цього не збагнути. Тоді ж мати власну команду вважалося справою честі кожного трудового колективу, не кажучи вже про спорттовариства. На додачу — “територіальні” команди із Соборівки, Пристані, Казбету, Кривалівки, Гарнізону та інших кутків. Та й, зрештою, — не футболом єдиним: були популярними волейбол та зовсім забутий нині городошний спорт.

7. Життя за гудком

Навіть у повоєнні часи наручний годинник довго залишався статусним дорогим предметом, тож мав його далеко не кожен. Та й потреби в цьому у абсолютної більшості містян не було, адже знати точний час вимагалося лише тричі на добу. І в цьому допомагали заводські гудки, за якими поодинокі власники годинників могли їх звіряти. За свідченням старожилів, найголосніше про початок трудового дня, обідню пору та кінець змін сповіщали Рафзавод, Машбуд, лісопилки та “Махорка”. При цьому, кожне підприємство мало свій неповторний “голос”. Відтак, люди безпомилково орієнтувалися у часі в кожному районі. Ще чітко за графіком гучні сигнали давали пароплави, і в позбавленому високої забудови місті їх чули далеко від ріки.

8. Місця скорботи

Жодного із діючих у теперішні часи кладовищ у Черкасах не існувало. Місцями вічного спокою (насправді, як довели подальші події, – не всі вони були такими) ставали цвинтарі на вулицях Ватутіна, Енгельса (район кінотеатру “Мир”), так звані “Пушкінське” на Казбеті та “Єврейське” перед Соснівкою кладовища. Окрім них вже закритими для поховань були Соборне на території Першотравневого парку та ще одне “Єврейське” поблизу теперішньої Долини троянд, де у війну окупанти розстріляли кількадесят мешканців гетто. Меморіальний статус мав сквер із 10 похованнями радянських солдатів на розі Шевченка — Комсомольської. “Німецьке” кладовище знаходилося на території парку ім. Ленінського комсомолу, тепер це сквер ім. Богдана Хмельницького. Прикметно, що останки вермахтівців прибрали звідти лише 2000 року, а в радянські часи над ними спорудили танцмайданчик.

9. Парки та сквери

Цілковито інший вигляд в райцентрі мала “мережа” території відпочинку. Назвемо її саме так, адже тодішнє середмістя зеленіло фактично єдиним сквером із окремими складовими. Перепочити біля фонтанчика під липами та акаціями – “окаштанення” міста ще не відбулося — черкасці могли там, де нині будівля ЦНТІ, обласного управління Нацбанку, у згаданому сквері, на місці якого восени 1998-го відкрили перший в Україні серед міст-немільйонників МакДональдс. Окрім них, на прилеглій території невеличкі відпочинкові зони мали більшість установ та організацій.

Парків у цій частині було два. Змінивши назви, вони й залишилися: Шевченківський (Дитячий) та той таки Комсомольський біля Дніпра. Перший облюбували військові гарнізону та фронтовики із санаторіїв, оскільки в літньому кінотеатрі демонструвалися переважно “воєнні” фільми та навіть щось веселе або романтичне від союзників на кшталт “Філадельфійської історії” чи “Дівчини моєї мрії”. Працювали площадки для городків, запрошували більярдна та буфет. !950-го, вочевидь — в першу чергу для них, й побудували вже повноцінний кінотеатр “Родіна” (пізніше знаний як “старий “Салют”). Другий парк слугував лекційним майданчиком для молоді та славився танцювальними вечорами. Славився по-різному, адже “своїм” його вважали моряки Дніпровської флотилії і на цій підставі там частенько спалахували жорстокі бійки між ними та “цивілами”. До речі, традиційно домінує думка, що кримінал 1950-х тут створювали босяки з околиць. Насправді ж “здобуток” чисельних військових в цій справі був неспівставно більшим, але зі зрозумілих причин міліціонери, теж в близькому минулому фронтовики, такі факти приховували до межі можливого.
Саме того року відкрився й третій парк, імені 1 Травня, поспіхом “організований” на території дореволюційного кладовища.

Якщо не вважати Соснівку суцільним парком, то задовго до появи “Ювілейного” вона мала свій окремий, успадкований радянською владою ще з дореволюційних часів. Тоді він називався Воронцовським і його фактичною власницею була поміщиця Катерина Балашева, яка передала територію Дахнівському лісництву. Розташовувався цей парк неподалік мосту на Соснівку і мав дві окремі території: ліворуч за рухом у бік Дахнівки — центральну з альтанками, алеями і оркестровими павільйонами та пейзажну над Дніпром. Відновлений по війні парк “Соснівка” проіснував до кінця 1960-х і поступово самоліквідувався з появою “Ювілейного”.

10. Чорний Яр

Ще 1815 року, розкреслюючи під лінійку план нашого міста, архітектор Вільям Гесте не надав щонайменшого значення факту наявності в ньому велетенського урвища. Не дивно, провінційні міста перетворювач ландшафтів ніколи не відвідував. І від цього у майбутньому виконавцям робіт було чимало клопоту. Зокрема у нас вимагалося засипати глибоченну “яму”, що простягалася суміжними територіями теперішньої вулиці Героїв Сталінграда від Гоголя і аж до Дніпра.

У минулі століття Чорний Яр зажив переважно недоброї слави, та його історія — тема окремої розповіді. А тут скажемо, що в зазначений час він все ще ділив місто навпіл, хоч і не так чітко, як раніше. Утім, краще надати слово тому, хто став очевидцем його фіналу, старійшині міського краєзнавства Василю Страшевичу.
“У 1955 році по вулиці Шевченка навпроти Чорного Яру будували двоповерховий будинок для перших працівників облвиконкому. Його споруджувала бригада, у якій з лютого по серпень працював і я. Майже щодня в обідню перерву з товаришами ходили до Чорного Яру. Тоді ми й не знали, що він так називався.

Обідали, дивилися на бурхливий струмок, що біг на дні яру, ходили до Гуржієва болота, оглядаючи місцевість у весняну пору, коли ледве пробивалася зелень, а пташки полонили густі хащі й тінисті крони дерев, що нависали зверху над яром; та літніми днями, де можна було сховатися від палаючих променів, які мережили берег річки, пробиваючись крізь крони…”

Борис Юхно, історик

Джерело: Фейсбук

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь