Ювілей Діда Панаса

19.03.2018, 15:13

ІМЕНА
ЮВІЛЕЙ ДІДА ПАНАСА
ЦЕЙ ОБРАЗ З’ЯВИВСЯ У БЕРЕЗНІ 1958 РОКУ

На три місяці літа та два суміжних з ними наш маленький провулок ставав великою дитячою кімнатою. В ті часи малечі на ньому завжди товклося “до чортової матері”, та й старших не бракувало. Вони гуляли на дальньому кутку, ми “гулялися” на ближньому. Принаймні, такою була якась специфічна місцева топонімія в батьківському розмежуванні. Старші вже й “сєку” опанували, й “ножичка”, а ми переважно пісок біля дворів місили, виробляючи з нього усілякі дива. Ну або біля дівчат крутилися, бо стрибати гірше них “в резинки” дозволити собі не могли, а краще не виходило. Оті малі кози на яку б височину свій снаряд не виставляли – влітали в його периметр нараз. Підстрибнуть трохи, у напівоберті ноги до м’якого місця підберуть – і вже там, між лініями. Для хлопців такий стиль назавжди залишився неопанованим…

Літневі вечори довгі та світлі, і якби не дід Панас, додому б нас тягнули силоміць вже під зорями. А так – вийде чиясь мамка до калітки і сповістить сиреною своєму чаду, а насправді усім: “…(ім’я), давай в хату! Вже дід Панас!”

Сказати, щоб здувало всіх, було б перебільшенням, але більше половини – точно. Бо дід Панас був авторитет. Без його “Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка” гідне закінчення дня не уявлялося. Були ще тьотя Катя і Катруся, тьотя Надя з Буратіно – вона вела “На добраніч, діти!” російською, були просто мультики без нікого, однак “Київ-1, Хрещатик 26” чомусь позиціонувався батьками виключно як “Дідпанас”. Очевидно, з тієї причини, що саме він був старійшиною казкового цеху. Сиві вуса, сивий чуб, вишиванка та теплий і глибокий домашній голос, що загортав тебе, неначе у ковдру…

Дід Панас пригадався з тієї нагоди, що у підшивці “Черкаської правди” за 1983-й, тобто 35-річної давнини, натрапив на інтерв’ю з ним. Зваживши на обставину, що діда в його “епічному” вислові й тепер нерідко згадують, вирішив поділитися почутим та прочитаним. То, власне – сказав він в ефірі невмируще “отака ***ня, малята”, чи то вигадка? Тлумачення легенди чи бувальщини народною артисткою України Оксаною Білоножко найбільш правдоподібне: “Дід Панас у житті був дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав жартами, приказками та примовками. А в тому прикрому випадку, коли він залаявся в ефірі, повинен був звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Робота у прямому ефірі – величезна напруга: щодня новий сценарій, все тримаєш у пам’яті, бо телесуфлерів – тексту, який біжить на моніторі – тоді ще не було. я все це пройшла, і знаю, настільки це важко. Отак одного разу Петро Юхимович й “видихнув”…” Ось і все просте пояснення. А то понавигадували… А казкар, між іншим, пропрацював у прямому ефірі чверть століття!

Напевне, вже усім черкащанам відомо, що він – наш земляк, народився 10 червня (28 травня ст. ст.) 1911 року у Тальному. Багатьом також відомо, що до 1930-х молодий Петро Вескляр грав у робітничо-селянському театрі Черкас. Дехто навіть довідався, що він єврей, і оте “-ов” у прізвищі з’явилося при німцях після втечі з гетто. І що діда прибрали з ефіру за завуальований націоналізм та небажання говорити російською (що він її не знав – дурня, не міг артист нею не володіти, виступаючи з концертами агітбригад на передовій). Так, Петра Юхимовича усували від роботи в кадрі, але за інше. Бо якби за націоналістичні прояви, то грати б йому не перед дітьми, а для зовсім іншого контингенту шанувальників.
Тож слово – самому дідові Панасу в інтерв’ю “Дідусева казка”, “черкаський” фрагмент. “Місто мого дитинства – Тальне. Батько був муляром. Одним з тих, хто першим вступив до організованої на зорі Радянської влади комуни “Вулик і Бджола” (зараз колгосп “Здобуток Жовтня”. Очолив комуну великий ентузіаст, надзвичайно цікава людина, працелюб і мрійник Федір Іванович Дубковецький, якому я надзвичайно вдячний.

Незвичайні були роки. З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи. А після трудового дня збиралися в хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка, учасником якого був і сам Федір Іванович. Цілу ніч могли готуватися до чергової прем’єри… Якось, це було в 1929 році, у Тальне приїхав Черкаський робітничо-селянський театр. Його режисер, Олексій Якович Громов, побував на наших спектаклях. Уявіть мій стан, коли я, 18-річний юнак, раптом отримав від нього запрошення до професійного театру. Вирішальну роль відіграло слово Дубковецького, який мене переконав…”
Минуло кілька років, і Петро Вескляров став одним із провідних акторів театру у Черкасах. Не раз він приїздив у Тальне, де його появу на сцені аж надто емоційно вітали земляки. Після війни продовжив кар’єру у Волинському облмуздрамтеатрі, згодом його запросили до столичного театру імені Івана Франка. Успішно складалася паралельна робота у кіно, в якому Вескляровим було зіграно понад 50 епізодичних ролей. Були б головні, та коли актор став дідом Панасом на телебаченні, режисери лиш розпачливо розводили руками. Мовляв, тип ідеальний, але ж упізнають і буде “несерйозно”.

А дідом Панасом наш славний земляк став спочатку на радіо, де ще у березні 1958-го одного разу довелося підмінити старенького казкаря. Між іншим, прототип Панаса начеб-то теж тальнівський: був там такий собі одноіменний дореволюційний дідок, який своїми теревенями міг і дідька заколисати. Це, так би мовити, маловідома офіційна версія. За іншою у імені Панас Петро Вескляров увічнив своє справжнє Пінхас. Пінхас Хаїмович, ким був від народження до певного віку.

Коли в оселях замиготіли перші телевізори, Петро Вескляров “перебрався” на екран і не полишав його аж до 1988 року. А тоді ТВ почало стрімко комерціалізуватися… Помер наш дід 5 січня 1994 року, і фінал той був сумним: самотнім і непомітним.

Що ще пригадалося – дідова текстівка після казки “Спи мій маленький”. Цікава метаморфоза з нею трапилася у радянській версії. В оригіналі: “Спи мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять при дорозі воли, сплять на відлозі орли. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї…” Ми ж слухали інше: “Спи мій маленький, цить. Зайчик сіренький спить. Сплять наші рідні краї, ниви дорідні й гаї. Тільки твій татко не спить, вийшов на варту в цю мить. Злий ворог метнувся назад. Що ж ти прокинувсь? То сад. Сад молоденький шумить. Спи мій маленький, цить”. Після того, як татко наполохав ворогів, звучала колискова “Заходить до хати Зоря-зоряниця…” Її теж переспівали і до хати заходив “вампір волохатий”. Але радянська влада до тієї усної народної не причетна.

Джерело: “Фейсбук”

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь