Я, купони і Європа

10.01.2017, 9:06

Не знаю, чи згадають про цю дату офіційні джерела, але я про неї пам’ятаю. Бо якби не було, але вона і лише вона спричинила поки що найтривалішу мандрівку у моєму житті.

Чверть століття тому, а саме 10 січня 1992 року, в Україні ввели в обіг купони багаторазового використання. Такі собі ігрушечні гроші з трохи серйознішим захистом, ніж у грі “Монополія”. Загалом сурогатам відводився рік-півтора від сили, та оберталися вони аж до вересня 1996-го.

Розпишуся за всіх і скажу, що попервах ми страшенно раділи новим купонокарбованцям та намагалися розраховуватися ними в самому крайньому випадку, коли старих радянських карбованців бракувало, а ходили вони, пам’ятаємо, деякий час паралельно. Але вже за рік до купонів намертво прилипло оте зневажливе “фантіки”, з якими вони доміряли свій вік. Десяток яєць – 300, кіло мяса – в межах 1000, масла – 1300. Утім, бачите. А ще через рік незалежні українці були вже справжніми мільйонерами із зарплатнею під два “ляма”, дарма що в доларах вона ледь кивалася між 65-70.

karbov

В той час я вчителював на Прикарпатті, у селі за 15 кілометрвів від славного містечка Калуш. Ще якісь години мав в іншому селі, вже за 10 км, та у вечірній школі. Думаю, що все разом давало мені добру сотню долярів чистого прибутку, за які однаково нічого путящого не купиш: тотальний дефіцит, підкріплений талонами. А на базарі ціни вже інакші. Пару гідних отоварок – і кінець мільйонам. Їх, однак, ще треба було виїздити, а переважно вибігати характерною пересіченою місцевістю, подекуди у зимових сутінках майже непрохідною через замети. Але в неповні 25, то ще не смертельно.

І от якось із кумом ми засиділися у колоритній калуській пивній “Під Ясенами”. Слід сказати, що свіже калуське пиво (а в ті часи воно ще могло бути свіжим і несвіжим), – напій гідний максимально послідовного та шанобливого вживання., зазвичай тривалого. Дарма що подавалося воно в півлітрових банках із плямою синьої фарби на склі, аби ті слойки не цупили. Між іншим, золотавий продукт калуської броварні радував галичан ще з 1650 року, тобто набагато раніше, ніж львівської, але гідно цим фактом калушани, здається, не скористалися.

Так ось. А наступного ранку, десь о шостій, як жителі райцентру ми з кумом мали стояти під дверима райвно, аби серед перших записатися на зарплату. Потім роздовбаним “Москвичем-408” приїздив директор, забирав нас і гроші. Так тривало з місяця в місяць. Але цього разу ми розійшлися за кілька годин до того, як мали зустрітися під дверима, тож тупо проспали. Тому то й отримали зарплату найменшими з можливих купюр: повний паперовий мішкок від макаронніих виробів та ще кілька в’язанок в руки.

Не те, щоб в школі нас розпікали. Але тоді вперше “я сказал сєбє: Сігізмунд…” Оте жебрацьке мільйонерство вже дістало вкрай. Далі – джентельменська угода з директором на предмет можливого повернення, квиток до Ужгорода, ваучер вартістю 15 доларів на вокзалі (замість шенгенки: Боже, як просто все було!), Кошіце, Братіслава, Прага і наступні два роки “натхненної праці” далеко від дому і диплому.

Прекрасні роки, назагал зо шість місяців з яких промайнули в Празі, а решта – в статечному і тихому навіть для Чехії містечку Рудніце-над-Лабем чи неподалік. Працювали напряму. Шеф, пан Дошек, поробив нам всі “прукази”: “поволєнє на бидленє” (бидлити – жити, чеська мова інколи просто в ступор вганяла), страхову “поіщовню”, зрештою – зелений “цізінецкі пас”, тобто паспорт іноземця. Стосунки з ним склалися які найприязніші. Свідомо ми його ніколи не підводили, хіба з причини незнання місцевих порядків, а тут всякого траплялося, але про ті пригоди, що точно додали йому сивини, якось іншим разом. Він ніколи не виказував, хто сам, а хто ми. Те саме можна сказати і про чехів-напарників. Може в господі на десятій рисці хтось зі старших згадував 1968-й, але без претензій. Не зразу, але зрештою ми перестали бути для них “русове”. Зрозуміли, що “то не єдно”.

Ще два слова побіжно. Господи (наголос на другому “о”) – споконвічні чеські паби. Туди не ходять хильнути за стійкою гальбу “Крушовіце” чи “Радегаста” і мчати далі. “Мчати” – взагалі не про чехів. І не про богемців, і не про моравців. В цьому випадку, як з’ясувалося, теж “не єдно”. Там вмощуються надовго, тому “гескі голки” (гарні дівчата) офіціантки не розраховують зразу, а перед кожним кладуть смужечку картону, на якій рискою позначають чергове замовлене пиво. У “Пігмаліоні” Бернарда Шоу один герой прохопився, що “пивні – то клуби бідноти”. Як де, але не в Чехії. Празькі господи запросто відвідували і Гавел, і Клаус. От тільки за Земана не знаю. Цілком можливо, що цей суб’єкт вдома наодинці втішається “Столічною”, спеціально присланою йому із Кремля.

Брехати не буду, особисто я Вацлавів там не зустрічав. Справи, знаєте. І в мене, і у них – не перетнулися. Але був знайомий з чехами, які зрідка бачили там обох. Ну тут – як з портретом государя-імператора, засидженого мухами. Того самого, за який Палівец з “У Чаші” загремів у Панкрац. Поясню: в 1995 році середмістя Праги рясніло господами, де висів той портрет і надто багато людей засвідчувало, що пили пиво з паном президентом.

Та повернімося до фінансів ще з такого приводу. Якраз тоді курс чеської крони до долара був абсолютно тотожним теперішньому курсу гривні до нього: 27-28. Тому-то й сьогодні інколи я підсвідомо порівнюю що і стільки коштувало там і тоді з тут і тепер. В цілому виходить приблизно співставно. Єдине – в Чехії значно дешевшими, та й якіснішими, були ковбаси (всі, від шпікачок до саламу), трохи дешевшими – молоко, сир. Зате дорожчими сигарети: короткі “Старт” – близько долара, стандартні й улюблені “Петра” – десь 1,2-1,3. Отримуючи за годину роботи якраз 1,3 – жаба, звісно, душила. Ну й пиво, само собою, відчутно дешевше: від 7,5 за “десітку” (10%) до 10 корун за “дванадцатку”. Світле чи темне – без різниці, хоча в господах часто замовляли “пул а пул”. Все так. Одна нескладуха: чехи вже тоді мали 8-10 тисяч зарплатні (пражаки більше) і значно дешевшу комуналку. Правда, дорожчий громадський транспорт. Із ним там взагалі все не так як тут. “Їзденку” можна придбати як на годину, так і на добу, як на один конкретний вид транспорту, так і на всі наземні крім таксі. Мені дуже подобалися їх “рихліки” (рихло – швидко, я попереджав)): манюні такі поїздульки з двох-трьох вагончиків, які бігали між усіма “мєстами” та “вєсніцами”, хоча місто і село – поняття там доволі умовні.

Когось може зацікавити, що ж ми робили. За винятком літа 1996-го, коли я працював у фірмі “Флора-Сервіс” аж у моравському Брно на замку Шпільберк (на фото), де в будівельних люльках ми чистили від моху мури ХІV століття (рамантіка!) – будували на початковій стадії. Простіше кажучи – ламали старе. Якось під готель розбирали середину старої празької чотириповерхівки (фасади там не чіпають під страхом “на крк”, тобто “на горло”, тобто під страхом повної фінансової смерті, а бруківку якщо й розбирають, то каміння нумерують поштучно і потім вклаждають на місце, сам бачив) і під порогом міжкімнатних дверей знайшли кілька монет 1920-х років: тоді по трьох віках Габсбургів країна відновила свою державність. “Вскрили” ще один поріг – те саме. Просікли цю фішку й до кінця дня увесь великий будинок зачистили від дверей тотально. У ошелешеного темпами шефа з’ясували – жила така традиція…

А що ж купони, спитаєте ви? Влітку 1996-го з України надхлодили тривожні звістки: деякі товари важать менше, ніж гроші, якими за них треба розрахуватися. Жарт, звісно, бо в обігу давно перебували “купюри” з багатьма нулями. Зарплати вже 12-14 мільйонів, ціни їм відповідні: молоко – 60 тисяч, цукор – 100-110, м’ясо – 300-400, масло – до 600, копчена ковбаса – під мільйон. Двокамернихй “Норд” – 30 млн, кольоровий “Електрон” – 45 млн…

Банкіри кажуть, що купони витримали гіперінфляційний удар і зробили можливим впровадження міцної гривні. Не знаю, можливо. Вони теж люди і теж вміють говорити. 2 вересня 1996 року “фантіки” стали історією. Їх міняли по 100000 на 1 гривню, при чому суми понад 100 мільйонів обміну не підлягали, а зараховувалися на особисті вклади. Перший курс гривні до долара – 1,76…

Борис Юхно, черкаський журналіст

Джерело: “Фейсбук

Статті від автора

0 коментарів