Велика різниця: Черкаси – 1954

09.01.2018, 16:11

Свіжесенькі обласні Черкаси мало чим нагадували теперішні. Тут як у людини: одне діло, коли тобі менше року, і інше коли 64. Але річ не в тім, що місто було у рази меншим за усіма статистичними показниками. Тоді Черкаси мали цілковито іншу внутрішню “природу і організацію”. А щодо статистики — то таке: 60 тисяч люду, близько 20 заводів, фабрик і великих артілей (малі не рахуємо), педінститут, чотири технікуми, 17 шкіл (як закладів, разом з неповними і вечірніми), драмтеатр (сцена клубу, де нині краєзнавчий музей), два кінотеатри (“Родіна” і “Україна”), 7 стаціонарних кіноустановок при клубах, 11 профспілкових клубів, три міські і 47 профспілкових бібліотек, три стадіони, 15 дитсадків, дві дитячі бібліотеки, піонерський клуб (очевидно — Палац піонерів), 160 магазинів і ларків державної та кооперативної торгівлі (дані з доповіді голови виконкому Черкаської міськради депутатів трудящих тов. Глушукової з нагоди нового статусу Черкас).

Курортна Соснівка

Мальовнича околиця перебувала у неофіційному статусі окремого великого району із автономною інфраструктурою. І якщо місцевих жителів там налічувалося усього близько 2 тисяч, то щосезонно на оздоровлення до республіканського курорту, що комплексно функціонував до 8 місяців на рік, приїздило приблизно 12 тисяч колишніх фронтовиків, а тепер — робітників та службовців. Чимало з них ставали новими черкащанами.

Промислове Подніпров’я

Митниця, Поділ, Пристань — все це назви іще однієї черкаської “автономії”. До затоплення берег знаходився на 1,5-2 км далі, ніж теперішній, а загалом Митниця займала приблизно третю частину площі міста. І здебільшого — як “промзона”. Тут ремонтувалися артільні баркаси, розташовувалися склади та як і до революції, працювало кілька підприємств. Окрім цього, неподалік Пристані (дебаркадера) спродувалися лівобережани.

Базар посеред центру

А він, і знову-таки, як у старі часи, простягався рядами та ятками на теперішній Соборній площі. До 1950-го пошкоджену при артобстрілі Свято-Миколаївську церкву давно знесли, а сама площа до 1954 року згідно до призначення і цілком офіційно називалася Базарною. Цікаво, що найбільше міське торжище мало свою досконалу інфраструктуру. Так у дворі старого корпусу педінституту знаходився льодник (частина будівлі 1909 року “Рибний ряд” збереглася дотепер), а углибині кварталу за теперішнім спорткомплексом “Спартак” розташовувався такий собі “мотельчик” барачного типу для приїжджих базарувальників. Саме так, адже у його дворі передбачалося місце для гужового транспорту.

Забутий шлях

Звідси — ще одна особливість тодішнього міста. Мало не цілодобово однією з найзалюдненіших вулиць тоді була Куйбишева. Від 1993 року це практично вільний від пішоходів Замковий узвіз. Його мощенням безкінечно гуркотіли вози, вгору-вниз з пристані й до неї різним темпом бігли, чимчикували і ледве сунулися під тягарем лантухів, корзин, чемоданів десятки своїх та прибулих. З відкриттям у долині стадіону “Труд” контингент урізноманітниться за рахунок фізкультурників, а поки-що вулиця цілковито виправдовує свою попередню назву — Старобазарна…

Арени змагань

До слова, про стадіони. Чи не найбільшою відмінністю тих і цих Черкас є, висловлюючись відповідною термінологією, “відчутна перевага” старого міста над теперішнім за їх кількістю. Зважте: віід 1950-го згаданий “Труд”, що пізніше став “Буревісником”, до нього – “Харчовик” при Цукрорафінадному, “Міський” (згодом “Водник”) на місці Центрального ринку. Звісно, йдеться не про якісь любительські площадки, а таки справжні стадіони з футбольними полями і трибунами на 1,5 — 5 тисяч глядачів. Навіщо стільки? При наявності єдиного клубу майстрів цього не збагнути. Тоді ж мати власну команду вважалося справою честі кожного трудового колективу, не кажучи вже про спорттовариства. На додачу – “територіальні” команди із Соборівки, Пристані, Казбету, Кривалівки, Гарнізону та інших кутків.

Життя за гудком

Навіть у повоєнні часи наручний годинник довго залишався дорогою річчю і мав його не кожен. Та й потреби в цьому у абсолютної більшості містян не було, адже знати точний час вимагалося лише тричі на добу. І в цьому допомагали заводські гудки, за якими поодинокі власники годинників могли їх звіряти. За свідченням старожилів, найголосніше про початок трудового дня, обідню пору та кінець змін сповіщали Рафзавод, Машбуд, лісопилки та “Махорка”. При цьому, кожне підприємство мало свій неповторний “голос”. Відтак, люди безпомилково орієнтувалися у часі в кожному районі. Ще чітко за графіком гучні сигнали давали пароходи, і в позбавленому високої забудови місті їх чули далеко від ріки.

Місця скорботи

Жодного із діючих у теперішні часи кладовищ у Черкасах не існувало. Місцями вічного спокою (насправді, як довели подальші події, не всі вони були такими) ставали цвинтарі на вулицях Ватутіна, Енгельса (район кінотеатру “Мир”), так звані “Пушкінське” на Казбеті та “Єврейське” перед Соснівкою кладовища. Окрім них вже закритими для поховань були Соборне на території Першотравневого парку та ще одне “Єврейське” поблизу теперішньої Долини троянд, де у війну окупанти розстріляли кількадесят мешканців гетто. Меморіальний статус мав сквер із 10 похованнями радянських солдатів на розі Шевченка — Комсомольської.

Парки та сквери

Цілковито інший вигляд в райцентрі мала “мережа” території відпочинку. Назвемо її саме так, адже тодішнє середмістя зеленіло фактично єдиним сквером із окремими складовими. Перепочити біля фонтанчика під липами та акаціями черкасці могли там, де нині будівлі ЦНТІ, обласного управління Нацбанку. Окрім них, на прилеглій території невеличкі відпочинкові зони мали більшість установ та організацій.
Парків у цій частині було два. Змінивши назви, вони й залишилися: Шевченківський (Дитячий) та Комсомольський біля Дніпра (сквер ім. Б.Хмельницького). Перший облюбували військові гарнізону та фронтовики із санаторіїв, оскільки в літньому кінотеатрі демонструвалися переважно “воєнні” фільми та навіть щось веселе або романтичне від союзників на кшталт “Філадельфійської історії” чи “Дівчини моєї мрії”. Працювали площадки для городків, запрошували більярдна та буфет. !950-го, вочевидь — в першу чергу для них, й побудували вже повноцінний кінотеатр “Родіна” (пізніше знаний як “старий “Салют”). Другий парк слугував лекційним майданчиком для молоді та славився танцювальними вечорами. Тоді ж відкрили Першотравневий парк.

Якщо не вважати Соснівку суцільним парком, то задовго до появи “Ювілейного” вона мала свій окремий, успадкований радянською владою ще з дореволюційних часів. Тоді він називався Воронцовським і його фактичною власницею була поміщиця Катерина Балашева, яка передала територію Дахнівському лісництву. Розташовувався цей парк неподалік мосту на Соснівку і мав дві окремі території: ліворуч за рухом у бік Дахнівки — центральну з альтанками, алеями і оркестровими павільйонами та пейзажну над Дніпром. Відновлений по війні парк “Соснівка” проіснував до кінця 1960-х і поступово самоліквідувався з появою “Ювілейного”.

Чорний Яр

Ще 1815 року, розкреслюючи під лінійку план нашого міста, архітектор Вільям Гесте не надав щонайменшого значення факту наявності в ньому велетенського урвища. Не дивно, провінційні міста перетворювач ландшафтів ніколи не відвідував. І від цього у майбутньому виконавцям робіт було чимало клопоту. Зокрема у нас вимагалося засипати глибоченну “яму”, що простягалася суміжними територіями донедавна вулиці Героїв Сталінграда від Гоголя і аж до Дніпра.

В зазначений час яр все ще ділив місто навпіл, хоч і не так чітко, як раніше. Утім, краще надати слово тому, хто став очевидцем його фіналу Василеві Страшевичу:

“У 1955 році по вулиці Шевченка навпроти Чорного Яру будували двоповерховий будинок для перших працівників облвиконкому. Його споруджувала бригада, у якій з лютого по серпень працював і я. Майже щодня в обідню перерву з товаришами ходили до Чорного Яру. Тоді ми й не знали, що він так називався. Обідали, дивилися на бурхливий струмок, що біг на дні яру, ходили до Гуржієва болота, оглядаючи місцевість у весняну пору, коли ледве пробивалася зелень, а пташки полонили густі хащі й тінисті крони дерев, що нависали зверху над яром; та літніми днями, де можна було сховатися від палаючих променів, які мережили берег річки, пробиваючись крізь крони…”

Борис Юхно, історик

Джерело: Фейсбук

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь