“У школі називали чуркою і відправляли в зоопарк”, – вірменин про життя в Україні

28.06.2018, 12:01

Питання національних меншин в Україні стає все більш актуальним. ЗМІ висвітлюють це питання  переважно в негативному аспекті. Через це в суспільстві сформувалися певні стереотипи, через які представників національних меншин часто утискають. Свою історію життя в Україні кореспонденту сайту “ІнфоМІСТ” розповів 17-річний школяр Генрік Авагян.

– Привіт. Скільки років ти живеш в Україні?

– Привіт. Живу тут уже близько п’яти років. Переїхали сюди з сім’єї з Єревану. Причини нашого приїзду пов’язані з ситуацією, яка склалася в нашій сім’ї. Я не хочу згадувати ці події. Скажу лише одне — коли мама розвелася з батьком, нам довелося покинути Вірменію та переїхати в Україну.

– Чому переїхали саме сюди?

– Я й сам не зрозумів. Знаю тільки те, що в мами тут були друзі, які обіцяли допомогти з роботою та житлом. Цей переїзд був такою несподіванкою для нас, що ми перші дні не могли взагалі зрозуміти, де ми і що робимо. Мені було просто страшно від незнання, що ж нас очікує далі.

– Як ти та твої рідні адаптовувалися до життя в чужій країні?

– Всім було нелегко. Особливо важко було моїй мамі — Паранцем. Уяви: жінка з двома дітьми, в чужій країні без житла та майже без коштів. Все, що ми взяли із собою — це одяг, та й те, що найнеобхідніше. Ми не знали тут нікого, не мислили, у кого нам просити допомоги і чи захоче нам хтось її надати. Перші дні нашого перебування в Україні я не хочу навіть і згадувати. Я та моя сім’я жили в найдешевшому готелі, який могли знайти. Мама цілодобово шукала роботу та ходила на співбесіди. Я з сумом згадую вираз її обличчя, коли вона черговий раз поверталася додому із відмовою в роботі. Мій молодший брат Арман постійно скучав за рідним домом, і зі слізьми в очах просив маму повернутися назад. А я картав себе, що безсилий в цій ситуації і нічим не можу допомогти. Та й чим я міг зарадити, мені ж на той час було лише 12 років.

– Як ти справився з труднощами?

– Я думав нам не вдасться вирішити проблеми, які нас “оточили”. Я вже не знав, де мені було краще: у тому “пеклі” в Єревані, чи в цьому — в Україні. Але все потроху стало налагоджуватися. Мамині друзі, як і обіцяли, допомогли з роботою. Вона влаштувалася в місцеву школу медичною сестрою. У ту ж саму школи нас із братом прийняли на навчання. Я вже був зрадів таким покращенням у нашому житті, але справжні негаразди чекали на мене далі.

У мами на роботі все було чудово, працівники прийняли її дуже дружньо й у всьому допомагали. Я дуже радів, коли вона поверталася з роботи із щасливою посмішкою. В Армана також було все нормально.

А от у мене — ні. Якщо вчителі ставилася до мене лояльно та з розумінням, то мої однолітки з точністю навпаки. Я досі не можу забути, як йдучи по коридору, чув насмішки й образи. “Чурка, чурка, повертайся в свій зоопарк” або “Брєжнєв, ти забув збрити свої брови” — ось, які слова лунали мені у спину. Коли тобі в обличчя мило посміхаються, а позаочі осуджують, напевно, наймерзенніше відчуття у світі. Я й і так комплексував через те, що погано розмовляв українською, не міг чітко вимовити деякі слова, так тут ще й ці насмішки занизили мою самооцінку нижче нікуди.

Якось на уроці історії ми проходили тему, пов’яназу з моєю Батьківщиною. Мій однокласник викрикнув: “Ей ти, давай розказуй про цю свою родіну, а краще вертайся туди, щоб ми тебе тут не бачили”. Всі почали голосно сміятися, а я ледь не заплакав. Схожих ситуацій було безліч, їм лише привід дай з мене посміятися.

 “Чурка, чурка, повертайся в свій зоопарк” або “Брєжнєв, ти забув збрити свої брови” — ось, які слова лунали мені у спину. Коли тобі в обличчя мило посміхаються, а позаочі осуджують, напевно, наймерзенніше відчуття у світі

– Хто або що допомогли подолати тобі цей період життя?

– Мамі я, звісно, не розповідав про все, що відбувається в школі. Але вона потім і так дізнавалася це у моїх вчителів. Єдиний друг, який у мене був — це мій собака Дунай. Брат із мамою подарували мені його на день народження. Це була єдина жива істота, якій я все розповідав. Від прогулянок з ним мені ставало легше та спокійніше. На одній із них я зустрів хлопця з паралельного класу. Він також гуляв із своєю собакою. Ми познайомилися, й у нас зав’язалася розмова. Влад став моїм найкращим другом. Ми разом почали відвідувати секцію з боротьби, і наші результати були доволі успішними. Коли ти підсвідомо розумієш, що ти не один, навіть у тій самій школі, ти стаєш морально сильнішим. З часом я порозумівся з моїми однокласниками, і ми владнали всі негаразди. Звісно, я неодноразово ловлю на собі “косі” погляди, але вже не реагую на них, як колись.

– Якби у тебе був вибір переїхати тоді не в сюди, а в якусь іншу країну, що б ти зробив?

– Я б ні на яку країну не проміняв би Україну. Давай подивимось правді у вічі. Так у нас із сімє’ю був нелегкий період, але він би і був у будь-якій іншій точці світу. Всі розуміють, що підлітковий вік – найважчий, і я впевнений, що б з мене насміхалися будь-де. Такі діти підіймають свою самооцінку за рахунок приниження інших. Я пробачив усі образи і живу з легким серцем. У мене чудові друзі, яким я багато чим завдячую та турботлива сім’я, яка підтримує мене. Я багато чого досягнув у спорті, й хочу зв’язати з цим хобі свою майбутню професію.

Тетяна Долошицька

0 коментарів

Залишити відповідь