Сила землі, сімейні обереги та культ родинного дерева, – напросилися до Валентини Коваленко

10
“Кіт Атоська – бігає за мною, як собака”

Ліс за парканом, молодий садок посеред двору, подарований вояками кіт, свійська птиця в загороді та будиночок, що стоїть на місці колишньої повітки, – саме так живе голова Черкаської облради, її дім – в селі, за 20 кілометрів від обласного центру. Про роль жінки у сучасному житті, про частку чоловічого начала у собі, про культ сімейних цінностей, та про те, як педагогічний досвід допомагає на теперішній посаді, – кореспондент видання «Інфоміст» побував в гостях у єдиної в нашій країні жінки-очільниці обласної ради.

Жінка стала динамічною, не варто витрачати час дарма, – дорогою в село

Наша подорож розпочинається від Будинку рад: Коваленко вправно виводить свій “Део Матіс” на дорогу і тисне на газ. Ми прямуємо на виїзд з міста в напрямку до Білозір’я, дорогою говоримо про автомобіль, динамізм жінки в сучасному світі та життєдайну силу природи…

1
“Зараз жінка за кермом – це звичайне явище”

– Скільки років Ви вже керуєте автомобілем? Що свого часу змусило Вас сісти за кермо?

– Машина в кредиті вже ось три роки буде, до листопада місяця, – розповідає Валентина Коваленко. – Машина дешева, але зручна для міста, для того, щоб їздити на роботу. Проблема тільки в тому, що вона низька, це незручно на наших дорогах. Коли вчилася кермувати, думала, що у моєму віці це вже доволі пізно. Але я впоралася, чесно від’їздила свої 40 годин на навчанні (сміється)

Зараз жінка за кермом – це звичайне явище. Жінка стала наскільки динамічна, що не має часу на пересування пішки чи їзду на громадському транспорті. Я теж людина динамічна. Так склалося, що я з чоловіком переїхала в Білозір’я, бо давно мріяла повернутися в село, до землі. Я викладала в університеті. Мені доводилося майже 2 години іти пішки в селі від головної вулиці до будинку. Загалом, я витрачала на дорогу майже півтори годину. Мене це страшенно дратувало, що скільки часу витрачаю дарма? Скільки всього могла б зробити за цей час?

Як розповіла Валентина Коваленко, далеко не завжди поїздки за кермом проходили в неї гладко: одного разу вона втрапила в ДТП: на щастя, тоді постраждав лише автомобіль, сама ж голова облради відбулася шоком.

– Потрапила в аварію, серйозно пошкодила передню частину автомобіля. Для мене то була наука. Це сталося на перехресті Сєдова-Благовісна. Тоді якраз заходило сонце, а світлофор не працював. Це вже потім стало відомо, що він не працював. А тоді здалося, що яскраво горить зелене світло. Я рушила. Ми зіткнулися із чоловіком моєї хорошої знайомої. Автомобіль тоді аж розвернуло. Добре, що він був застрахований. Машину полагодили через три місяці. У мене був страх, що більше не сяду за кермо, але оскільки я людина вперта, перемогла себе: від долі не втечеш. Треба просто бути уважнішою.

 – Поясніть, чим викликана ваша любов до природи, зокрема до лісу?

– Природно, що творчі люди черпають натхнення від природи. Для мене природа — це релаксація, своєрідне іntermezzo… Я приїжджаю із роботи стомлена морально і психологічно. Кожну проблему людей ти ніби сам проживаєш. Якось треба розвантажуватися. Тому оця земля, оті кури, отой город — все це живить мене. Так само і запах хвої, гриби. Мене тягне до землі. Це десь в мені закладено, я ж народилася в селі. Мені приємно бачити результати своєї праці, коли щось, посаджене мною, виростає. Крім того, це можливість дати дітям чистий натуральний продукт.

От знаєте, в чоловіків є така життєва установка: побудувати дім, посадити сад, виростити сина. У мене, мабуть, є щось від чоловічого начала. Я знаю, що я витримаю всі випробування, бо Бог же і правда дає людині скільки випробувань, стільки вона може витримати. От я насаджую цей сад і нібито продовжую справу свого батька, бо він любив це робити.

“Буде для дітей”, – голова облради будує хату

На дорогу від міста до села йде приблизно півгодини. Приїхавши в Білозір’я, ми спочатку заїжджаємо на друге подвір’я Коваленків, там уже 4-й рік іде будівництво. Голова облради планує, що сюди колись переїдуть з міста її діти.

2
“За два роки зробили фундамент, тепер ось ще два роки робимо стіни і коробку”

– Цей двір  через 7 дворів від нас (Валентина Коваленко показує подвір’я, яке зараз закладене будматеріалами, – ред) Тут був зламаний тин, занехаяний двір, а цю стару хату взагалі не було видно в заростях. Я тут колись проходила і подумала, чому б його не придбати? Буде для дітей. Тим більш ціна була помірною. Я взяла кредит і ми купили це дворище. Кредит виплатила за два роки. Тут почали будівництво спочатку. За два роки зробили фундамент, тепер ось ще два роки робимо стіни і “коробку”.

“Важливо дітям показувати коріння”, – вдома у Коваленко

Далі ми вирушаємо до хати, в якій зараз мешкає Коваленко. Голова облради розповідає, що на місці будиночку (його вона називає врем’янкою, – ред.) колись була повітка з коровами. Пані Валентина проводить для журналіста міні-екскурсію своїм житлом.

– Тут була кухня стара з піччю. Тут були корові, а тут  – інструменти (показує, – ред.). Все довели тут до ладу десь так за 2 роки. Оця врем’янка – це місце, де ми живемо, вже ось 4-й рік.

3

6
Картина Івана Бондаря “Лілеї”

– Важливо дітям дати знання про родовід. Це ось прадід мій – Євенко Кирило Семенович. Він був куркулем, дзвонарем. Його відправили на заслання і він відсидів 16 років. У 1953 повернувся. Перед тим, як він повертався, його портрет намалював німець, який був із ним на засланні. Тітка Марія наша кожної весни мазала хату і гвоздиком прибивала цей портрет. У тітки я випросила цей холст і понесла його в салон: замовила рамку там. У мене була відома художниця –  Івана Вергана дочка, народна художниця України. Коли вона побачила портрет, то сказала, що це дуже сильна робота.

7
“Це ось прадід мій – Євенко Кирило Семенович”

Зараз цей образ прадіда став оберегом для Валентини Михайлівни, а десь 15 років тому прадід Кирил навіть явився їй у символічному сні.

– Я почала досліджувати цього діда і написала поему “Дзвонарі”: він був дзвонар, дядько був дзвонарем, його син, тобто мій дід, теж був дзвонарем. Я так захопилася дослідженням, що приснився мені сон, дуже символічний. Я стою на кладовищі і чекаю мого прадіда з тюрми. Він виходить в образі діда мого, Федя, і під рукою тримає шматок тіста. Він розглядається по боках і дуже невдоволений каже: “Не вміють зараз пасок пекти”. Віддав мені шматок тіста, і ми сіли на кладовищі на лавці. З тих пір я почала пекти паски в печі.

Другий родинний оберег Валентини Коваленко – майже 100-річний “Псалтир”. Він колись належав її прадіду – Афанасію Головченку.

–  Ця книжка для мене цінна тим, що по оцих іменах (показує – ред.) я повстановлювала родичів.

8
“Книжка для мене цінна тим, що по оцих іменах я повстановлювала родичів”

“Чим глибше знаєш свій родовід, тим сильніше твоє коріння”

Щоб побачити третій родинний оберіг Валентини Коваленко, ми йдемо в другу хату. Поки що вона для житла не придатна, але очільниця облради мріє її реставрувати і перетворити у своєрідний етнографічний музей.

– Я мрію зробити з цієї хати своєрідний етнографічний музею. Хочемо, щоб тут ікони висіли, портрети моїх і чоловікових родичів. Хочемо реставрувати піч, зробити лежанку. Мені тут сам дух подобається, що іде від оцих дубів. От у врем’янці якийсь штучний дух, а тут все справжнє.

Власне, сам оберіг стоїть під стіною – це скриня.

– Це моєї бабки Ганни. У 1933-му бабка пухла від голоду, і дід мій, Федь, узяв з її родини і привів у свою. Оця скриня – це єдине її придане. Що в ній було, я не пам’ятаю уже. Брати мої взяли цю скриню і використовували під дерть у селі. Я, коли дізналася, відвезла їм ванну стару, а скриню забрала. У ній, до речі, моя мати виросла, любила гратися. Я росла в ній, із сестрою Людмилою, ми гралися в ній.

13
“Це моєї бабки Ганни”

Пані Валентина планує, що одну із стін майбутнього музею прикрасить родове дерево, над яким вона зараз працює.

– Зараз я пишу родове дерево. Це для мене єдина моральна втіха, це своєрідний перепочинок в той час, коли я не маю можливості творити, займатися науковою працею. Я працюю з архівними матеріалами, виписую гілки свого роду. По батьковій, Чуйченківській, гілці роду я вже дійшла до 10-го коліна. Я працюю для дітей і для внуків, щоб вони це знали. Чим глибше знаєш родовід, тим сильніше твоє коріння.

12
“Це чепчик, він покращує імунітет”

У своєму садку дерева треба називати іменами предків, – екскурсія у дворі

Двір у Валентини Михайлівни великий. Тут уживаються між собою четверо котів, одного з яких голові облради подарували воїни-атовці, собака Джеська, що якраз привела цуценят, та свійська птиця: кури, гуси та індики. Посеред двору – молодий садок, а відразу за парканом – ліс.

9
“Таке малесеньке, а вже тримає два яблучка”

– Я ходжу і з кожним деревцем балакаю. Я вичитала в літературі, що бажано кожному дереву в саду давати ім’я: ось яблунька – прабабка, грушка – дід. Тоді діти запам’ятовують і доглядають цей сад.

11
“Коли випускаю, то вони летять, як самураї”

17

18

“Що скажуть люди?”,  – вічна установка для Коваленко

Після відвідин хатин та екскурсії подвір’ям, ми в тіні ховаємось від спеки. Валентина Коваленко частує журналіста компотом із ягід та розповідає про своє розуміння ролі українського села, про те, чим займається у вільний час, та про роль, яку література відіграє в її житті.

14

 – В Україні відбувається урбанізація. Через відсутність перспектив люди залишають села і переїздять в міста. Як Ви вважаєте, чи є в українського села майбутнє?

– Якщо не буде майбутнього в українського села, то не буде майбутнього і в України. Урбанізація – це явище, під час якого люди прошкують із духовного в матеріальне. У селі зберігається дух – це мова і традиції. Дух – це те, що тримає глибоке коріння. Ідентичність українського народу формується якраз у селі.

 – Розкажіть, що робить голова обласної ради, коли в неї з’являється вільний час?

– Я проводжу час на городі, в садку і по господарству. Соромно від людей, щоб вони не побачили господарство в занедбаному стані. І взагалі, я люблю, коли в мене в хаті наведений порядок. Тоді і думки впорядковуються. Зізнаюся чесно, що робота наскільки виснажує, що ввечері і ногами важко переставляти, але тільки торкнуся босоніж землі – відразу оживаю.

Як є якась вільна хвилинка – я впорядковую родинне дерево. Записую в щоденник архівні матеріали і звідти починаю вираховувати: хто кому син, дочка, в якому році народився… Неможливість творити я заміняю оцим дослідженням, від цього отримую справжнє задоволення. Якщо є трошки вільного часу, то проводжу я його із своєю онучкою. Спостерігаю і розумію, наскільки в дитині відтворюєшся ти сам. Ми малюємо з нею дерево роду, і вона вже розуміє, що кожна гілочка – то окрема людина. А так, хотілося б піти в ліс, позбирати гриби, піти ловити рибу, постріляти в тирі люблю.

15
“Дерево роду намалювали з Оріяною”

– Яке місце зараз у Вашому житті займає література?

– На творчість зовсім не вистачає часу. Наразі моя остання книга – це підручник  для школярів “Роду криниця вічна”. Це література рідного краю із аналізом, із глибокими інтерпретаціями, із установками на вміння вглиб читати тексти і розуміти, що таке дерево роду. У минулому році я як голова обласної ради підтримала конкурс “Україна на вістрі слова”. Вийшло зібрання дитячих творів. Збірка дала стимул дітям, твори яких до неї увійшли. Ці твори відвезли воїнам АТО. Читаючи твори дітей, вони розуміють, за що там стоять. На минулорічний ювілей за спонсорські кошти я випустила збірку “Приворот-зілля”, для неї я із своїх попередніх збірок вибрала деякі твори.

Загалом, моя літературна та педагогічна діяльність дала мені цінний досвід. Я багато чого осягнула. Люди повинні задумуватися, наскільки ми тимчасові на цій землі. Людині Бог дає шанс побути вільною від негативної енергетики. Негативна енергетика переходить на рівень фізичних болячок. Не носіть у собі енергію, відпустіть її. Не треба носити заздрість. Кожній людині дано те, що дано. Щодо ж моєї роботи, тут є у мене одна вічна установка від селянського кореня – що скажуть люди?

 – Розкажіть, як у Вас складаються стосунки із дітьми?

– Діти в мене вже дорослі. Моя донька Люда – журналіст, головний редактор сайту “Про Головне”. Вона має свою сім’ю, для мене вона має наразі моє єдине джерело натхнення – Оріяночку (внучка Валентини Михайлівни – ред.). Нещодавно син Ігор також узаконив стосунки із своєю дівчиною.

“Наша молодь – це енергія національного відродження”

На останок, проводжаючи журналіста, Валентина Михайлівна озвучила своєрідне напутнє слово для української молоді, якій побажала ніколи не відрікатися  від свого коріння та не забувати про основи національної духовності.

16
“Головне – тримати в памяті наш духовний заживок і ніколи не забувати, хто ти є”

– Хотілося б побажати молоді пройти оці випробування, які зараз переживає наша країна. Щоб наше оновлене молоде покоління ні в якому разі не відривалося від духовного коріння українського. Безбатченки, які не мають ні хати, ні прихистку батьківського, ні родинного чуття – вони слабкі, вони швидко самознищуються.

Проблема, що наший розбрат проявляється в селі. Родичі межи собою не мають духовного кола єднання. Мало хто знає свій рід до 3-го – 4-го коліна. Раніше, коли хлопець хотів одружитися і не знав свого роду до 7-го коліна, йому не давали цього робити. Бо, одружившись, він би переривав нитку пам’яті.

Головне – тримати в памяті наш духовний заживок і ніколи не забувати, хто ти є. Кожному природно наречена певна місія, яку варто гідно нести. На молодь у нас велика сподіванка. Боюся я тільки, щоб ця молодь не вихолостила Україну своїми втечами за кордон. Молодь – це енергія національного відродження, це наш український капітал.

 

Підготував Сергій Макаренко

6 коментарів

Залишити відповідь

  • Пізнавальний матеріал! Ось такі публікації формують “обличчя” інтернет – видання “Інфоміст”!

  • ти просто молодець і по духу дуже близька мені більше б таких патріотів і Україна встане з колін тримайся

  • Це є справді голова ради, такими повинні бути всі, тоді і життя буде кращим. Дай Бог здоровя Валентині Коваленко і хай здійснюються її задуми. Успіхів у подальшому.