Що відчувала мати, спостерігаючи, як просто у неї на очах, немов свічки, згасали від голоду її діти

У цей день по усьому світові багато українців, згадуючи загиблих від голоду рідних та близьких, запалять свічку памяті. Проте, навіть маючи доступ до секретних документів та світлин, важко уявити, що відчувала мати, спостерігаючи, як просто у неї на очах, немов свічки, сгасали від голоду її діти.

У моєму родовіду не було померлих внаслідок ГОЛОДУ в Україні, проте, голодомор пройшов по долі мого батька жорсткою, чорною ниткою.

Мій дід Фірс та бабця Василина, не мали дітей, від чого дуже засмучувалися та переймалися. Пізніше, бабуся скаже, що Бог таки почув її молитви і привів до їхнього порога жінку, яка розповіла про одну велику родину, в якій від голоду попухли діти. Мабуть, жінки, особливо які не отримали щастя материнства, краще за інших відчувають такі поворотні моменти долі. Інакше важко пояснити, чому вже наступного дня бабця зібралася і, не кажучи чоловікові ані слова, поїхала до того села.

Достеменно вже ніхто не розкаже, як і що відбувалося у тій хаті, де на очах у виснаженої матері помирали діти. Як і що казала моя бабуся, які слова вона знайшла, аби переконати родину віддати їй одну дитину. Проте, мабуть найбільш страшним, а тому переконливим аргументом був таки ГОЛОД.

Через багато-багато років, дізнавшись історію життя свого батька, я кілька разів намагався розпитати бабцю Василину про те, як так сталося, що справжня мати, власними руками віддала своє найменше, найбільш виснажене дітя до рук чужої жінки. І жодного разу я не почув від неї ані слова, бачив лише гіркі сльози. Сьози жінки, яка добре розуміла розпач, безвихідь та безнадію іншої, якій довелось зробити простий-непростий вибір поміж життям та смертю своєї дитини.

Дякую Вам, Василина Семенівна та Фірсан Тимофійовичу за те, що врятували та виховали мого батька, Петра. Подарували йому батьківські турботу та любов. Низький вам уклін і вічна пам’ять, рідні.

Джерело: “Фейсбук”

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь