Про “презумпцію довіри”

28.02.2018, 10:42

Вийшло трохи пафосно, але вже не переписуватиму. 

Днями Stepan Veselovskyi поділився своїми міркуваннями про “презумпцію довіри”, які гарно лягають і в мою картину світу. І його слова викликали цілий каскад флешбеків. Ділюсь!

Я користуюсь поняттям “презумпція порядності” для означення цього базового етичного принципу. Але зміст той самий: Кожна зустрічна людина за замовчуванням має вважатися порядною до тих пір, поки її непорядність не доведена перевіреними фактами або практикою взаємодії.

Ця аксіома дає можливість будувати конструктивні стосунки у суспільстві і уникати війни усіх проти всіх.

Так, я вважаю, що в українському суспільстві (як і більшість пострадянських) домінує прямо протилежна “презумпція непорядності”, як базовий принцип, на якому будується взаємодія між людьми:
“Кожен зустрічний – потенційно несе загрозу.”

Тому ми не усміхаємося незнайомцям. Тому ми легко ідемо в конфлікти і конфронтації з оточуючими. Щоб усі боялись і не насміхались!
Тому ми не віримо на слово, а коли приходить момент з*ясування стосунків, то чуємо “так це ж було тільки на словах! Ми ж ніде не зафіксували нашу домовленість, тому вона не вважається дійсною.”
Усна домовленість – це “панарошку”, ага. Я ж пальці схрестив, коли обіцяв, тому це не рахується. 
Тому у нас такі довгі і так детально прописані контракти, така складна ділова документація, яка все одно не завжди вберігає від кидалова.

І так, я вважаю, що в нашому суспільстві прямо зараз відбувається велика битва цих фундаментальних принципів. І кожен з нас – поле цієї битви.

Сьогодні мав нагоду черговий раз побувати на цьому фронті.
Зранку пише знайома: “Мені зателефонували ось з цього номера і сказали, що знайшли загублений телефон. У мене цей номер записаний, як ваш офісний”.

Набираю офісний номер, дійсно, чоловік знайшов і хоче повернути. Домовляємося зустрітися прямо зараз. Я швидко одягаюсь, кажу дружині, що заберу телефон і швидко повернусь. У неї перша реакція: “А раптом це якесь шахрайство?!”.

Людина гроші в знак подяки брати відмовилась, пояснивши дослівно так: “Це ж людська якість!”

Так, це людська якість. І я теж так роблю. Повертаюся, щоб віддати помилково відраховану продавцем здачу, наприклад. І кожного разу крім вдячності бачу здивування у людей.
Ось такий непомітний фронт великої війни ідей. Ось такі малопомітні наступальні операції на моїй персональній ділянці.

Згадую ситуацію десь 15-тирічної давнини. Мені 20 чи 21 рік, я проходжу педагогічну практику в 17-й школі. Переді мною 9-й клас, їм по 14-15 років. Ми брейнштормимо, які якості є важливими для успіху в підприємництві.
На моє питання-припущення: “Порядність потрібна?” – отримую злагоджений хор, – “НІІІ!!!” І купа “аргументів”.

Років через 4-5 я більш детально рився в цьому питанні, коли писав дисертацію і досліджував закони суспільної динаміки.
Тоді я нарив декілька художньо-публіцистичних досліджень, які привідкрили для мене відповідь на питання “ЧОМУ?” Чому українці не довіряють одні одним?
Чому ми так легковажно ставимося до обіцянок і домовленостей? Від побутового рівня, до національного і глобального.
Чому ми так спокійно ставимося до невиконання політичних обіцянок?
Чому ми так легко прощаємо людям найвищого ешелону обґрунтовані звинувачення у непорядній поведінці?
А західна людина, наприклад, в шоці, коли ми всього лише запізнюємось на домовлену зустріч і навіть не задумуємось про те, що треба було попередити про запізнення. А краще – прийти вчасно.
Чому так?

Ось збірники текстів, про які я згадав:
1. Ментальність орди Євгена Гуцала http://exlibris.org.ua/orda/index.html
2. Московиты Вадима Нестерова (Рубрикатор тут: https://vad-nes.livejournal.com/26068.html)

І ще, зовсім нехудожня “Алгебра совести” Лефевра. Але там дійсно дуже багато алгебри. Якщо не готові долати ряди формул і виводів, дивіться тільки на результати опитувань, які показують різницю в етичних системах американців і “радянців”.

Мій загальний висновок такий:
“Презумпція довіри” або “презумпція порядності” – це одна з ключових цінностей, яка відділяє Україну від західної цивілізації.

Історія цього питання нараховує як мінімум тисячу років. Тому я спокійно ставлюся до того, що переродження України займає декілька поколінь.

Московія і підлегла їй земля нинішньої України пропустила етап розвитку гуманістичних цінностей. Тому вони не домінують. Коли в Європу вже приходив Ренесанс з його людиноцентризмом, перероджувалася і система римського права, повага і захист приватної власності, ми виживали під Ордою, а потім під її прямими спадкоємцями Московією, Російською імперією та СРСР. Тонули в розбраті і братовбивстві, але якимось дивом народили і протягнули ідею України в 21 століття.

Биті, морені голодом, з поломаними хребтами і долями, з травмованими поколіннями, з мозаїчним суперечливим євразійським вінігретом цінностей в голові. Але продерлися в 21 століття.

В цьому дивному наборі цінностей, наприклад, обманювати – погано, але давати товаришам списувати на екзаменах – добре. Хабарі – зло, але добре, коли є кум, який порішає, якщо тебе зловлять п*яним за кермом. І т.д.

У мене це предмет постійних словесних баталій з татом останні років 20.

Закінчу свій опус життєствердно. Подивіться, наскільки живучими виявились ми та ідеї гуманізму в наших головах. Як вперто і наполегливо ми користалися кожною історичною нагодою вирватися з-під політичної та ціннісної моделі Орди-Московії-СРСР-РФ. КОЖНОЮ!

Ми не провтикали жодного культурного, філософського, політичного шансу стати ближчими до загальноєвропейського прогресу. Не на все нам вистачало сил, це правда. Не на все вистачило згуртованості, рішучості, розуму.

І ось зараз черговий підхід до снаряда, чергова спроба, яка випала на долю нашого покоління.

Чим закінчиться ця спроба залежить в тому числі і від частки людей, які приймуть ось це банальне але фундаментальне, об*єднуюче переконання:

Кожна зустрічна людина заслуговує на довіру до тих пір, поки факти чи досвід не переконають мене в протилежному.

Іван Подолян

Джерело: Фейсбук

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь