Подорожі, стартовий капітал чи еміграція, – куди, за скільки та чому черкащани їдуть по знання

13.06.2017, 12:00

За останні вісім років кількість українців, які навчаються в закордонних університетах, стрімко зростає. Аналітики називають дві причини такого рішення молоді. Перша: можливості для навчання вдома обмежені, але віддача від освіти – висока, тому вони здобувають бажану освіту й повертаються додому. Друга: можливості для навчання вдома є, але віддача від освіти нижча, ніж в країні призначення, тому вони їдуть здобувати освіту за кордон з намірами там залишитись на постійне проживання.

Насправді ж не без причини у наших головах при словосполученні “освіта за кордоном” відразу виникає кілька асоціативних слів: престиж, якість, діалог, дискусія, перспектива, високооплачувана робота… Недаремно чимало студентів з України, як стверджують експерти, їдуть на навчання в іншу країну з намірами там залишитися.

Аналітичний центр CEDOS збирає та аналізує дані про кількість українських громадян, які навчаються у закордонних університетах. Свіжої статистики за минулий рік ми поки не знайшли, але тенденції до збільшення попиту можна прослідкувати і по даних 2009-2015 років. З року в рік кольори стають насиченішими, особливо у “популярних” країнах серед абітурієнтів з нашої держави.

Наважившись на такий крок, не слід забувати й про ризики: економічну спроможність, вдалий досвід життя за кордоном, обрання “правильної” спеціальності тощо.

Під час підготовки матеріалу “ІнфоМІСТ”вирішив поспілкуватися з кількома героями, які змогли б поділитися своїм досвідом. Тих, хто навчається за кордоном, знайти вдалося легко – їх порекомендували консультанти місцевих центрів, які надають супровідні послуги для оформлення документів. А от з тими, хто отримав освіту за кордоном і повернувся на Батьківщину, виявилося складніше.

Чому черкаська молодь обирає закордонні виші та які надії покладає на диплом, читайте далі.

“Це не просто вчити заради вчити”, – Валентина Зелена

26-річна Валентина Зелена із Черкасах чотири роки навчалася у Литві. У LCC International University вона здобула дипломи за двома спеціальностями: головна – бізнес-управління, додаткова – психологія. Каже: освіта за кордоном – це випадковість у її житті. Дівчина працювала з репетитором англійської мови, яка власне і запропонувала їй скласти екзамен для вступу.

– Тоді в Черкаси приїжджали представники університету. Вартість екзамену становила 50 гривень. Я вирішила, що варто спробувати. Все вийшло. Потім була співбесіда по телефону, а після закінчення школи надала оцінки атестату і все, – розповідає Валентина.

Вартість навчання компенсовувалася стипендією. Із коштами на житло та проживання допомагали батьки, які підтримали дівчину.

– Вони були не проти, хоча мама досі говорить, що коли мене там лишили, то думала повернутися і забрати додому, – посміхається черкащанка.

Так далеко від дому їй не доводилось ще бути. Однак адаптуватися та подорослішати дівчина змогла за перші два місяці: навчилася самостійно розпоряджатися грошима, вирішувати свої питання, звикла до того, що лише вона ухвалює рішення о котрій лягати спати, а о котрій – йти з дому.

Власне ж система освіти Валентині здалася схожою на українську шкільну. Нашій вищій школі не вистачає таких методів, каже дівчина. У литовському університеті всі зусилля спрямовують на практичне застосування вивченого матеріалу.

Перший курс – орієнтація

– Це не просто вчити заради вчити. У мене навіть зараз трапляється так, що я можу пояснити для чого це, як його використовувати, але не дам йому визначення. Бо це не принципово було в тій освіті, – ділиться дівчина.

Черкащанка стверджує, що в університеті не можна було пропустити 5-10-20 лекцій і все-одно скласти екзамен. Працювати потрібно протягом семестру. Написання рефератів на 20-30 сторінок не практикували, натомість студенти отримували короткі завдання.

– Ти пишеш три сторінки, але ці три сторінки ти просто вистраждаєш так… Було по 2-3 самостійні роботи протягом семестру і за них можна було отримати 10 % оцінки. Останній екзамен – це чверть загального балу за предмет, – розповідає Валентина.

Іспити переважно були у тестовій формі, траплялися і розгорнуті питання, на які треба було написати відповідь-есе. Були й практичні завдання, які не мали правильної відповіді. Такі завдання допомагали викладачеві визначити, настільки критично студент здатен оцінити ситуацію.

Матеріально-технічна база вишу теж вразила дівчину. Розповідає, що університет заснований американцями і фінансували його із багатьох фондів. LCC International University виповнилося лише 25 років. У ньому сучасні аудиторії із невеликими столами для студентів та технікою, є кілька об’ємних залів, проектори з екранами, бібліотека, безкоштовний інтернет, зони відпочинку тощо.

– У нас на багатьох курсах одним із завдань було створення презентації. Нас вчили показувати, доказувати результати своєї роботи. Ми з першого семестру опановували техніку. Все виконували в електронному варіанті. Від руки писали лише конспекти. Але це було за бажанням. Адже майже всі лекції викладачів з презентацією були в загальному доступі, – говорить черкащанка.

Що було незвичним для Валентини – так це робота у групах. Каже: у нашій системі освіти вона не розуміла, як це працювати з людьми, а тут доводилось виконувати одне завдання щоразу в різних групах.

– Було дуже тяжко усвідомити, що не ти несеш відповідальність, а група. Мені складно було не контролювати якийсь процес, сподіватися і довіряти під час групової роботи. Але це круто. У житті немає роботи, де б не доводилося працювати з людьми, – каже Валентина Зелена.

Навчання за кордоном дівчина вважає дуже хорошим і потрібним досвідом. Тут вона вперше з нуля вчилася писати бізнес-план, працювати та спілкуватися з людьми, делегувати обов’язки, покладатися на колег.

– Складно було й адаптуватися до того, що у викладачів немає формальних меж. Вони поводили себе дуже “цікаво”. У нас на першому курсі був викладач літератури, який міг і сидіти на стільці, і лежати на підлозі, що завгодно міг роботи під час заняття. І це був культурний шок, – зізнається українка.

А от після завершення університету у дівчини не виникло бажання лишитися у Литві чи гайнути жити в іншу країну. Каже: весь час хотіла додому. Попри 4 роки проживання в Литві, два літа проведених у Штатах, півроку – в  Індії, стільки ж – в Білорусі, вона усвідомила, що вдома – найкраще. Хоч і від мрії подорожувати не збирається відмовлятися.

– Звісно, можливостей у деяких країнах більше, можна влаштуватися, жити достойніше. Це якщо поверхнево дивитися. Бо ж це легко – поїхати кудись, де можна жити на всьому готовому. Але насправді в Україні є дуже багато можливостей. Те, що уже не нове там, у нас – ще не протоптана стежка, – каже черкащанка.

Після повернення додому дівчина спробувала створити свій бізнес. Два роки мала власну кав’ярню. Але згодом заклад зачинився. Зізнається, що частково через бюрократію.

– Дуже тяжко адаптуватися, не знаючи ринку і обставин. Я приїхала в рожевих окулярах з Європи і думала, що все треба робити за правилами, як книжка пише. І тут мені знадобилося більше сил для адаптації, аніж на першому курсі у 17 років, – з посмішкою пригадує Валентина.

Нині вона задоволена тим, що має, хоч і не на 100 %. Її робота дозволяє працювати із будь-якого куточка світу: головне мати комп’ютер та доступ до мережі.

“Я не вірю у вищу освіту в Україні”, – Віктор Євпак

– Це не просто, як небо і Земля, це як Земля та інша галактика. Настільки далеко, – так коротко та символічно відповідає на питання про різницю між освітою в Україні та закордоном співзасновник черкаського IT-кластеру Віктор Євпак.

Із червоним дипломом він закінчив бакалаврат Київського національного економічного університету за спеціальністю “Право”. Опісля – виграв грант на навчання в американсько-угорському виші Центрально-Європейський університет. Там він отримав ступінь магістра (LLM) за спеціальністю “Міжнародне бізнес-право”.

На прохання назвати п’ять відмінностей освіти за кордоном та в Україні посміхається. Каже: цей перелік може бути дуже довгим.

– Якщо в українському виші я був відмінником, то там я зрозумів, що зовсім нічого не знаю, що мене не так вчили, і я дуже не пристосований до навчання у рейтинговому закордонному виші, – зізнається Євпак.

Відмінності української та закордонної освіти:

  1. Сам обираєш предмети. Є перелік обов’язкових, а є список – на вибір. Головне взяти певну кількість кредитів за рік.
  2. Відсутня практика, яка популярна в Україні: вчити теорію, відтворювати її на наступному занятті та отримувати за це бали.
  3. Навчання без лекцій. Замість них кожен викладач готує “рідер”. Це посібник, який складається з копій із різних підручників різних тем для структуризування, полегшення засвоєння та розуміння інформації.
  4. Багато читати. На кожне заняття з теми потрібно було прочитати 50-80 сторінок.
  5. Метод Сократа. Звичними під час занять є відкриті дебати. Студенти намагаються надати консультацію, обговорити шляхи правового вирішення проблеми, яка прозвучала в умовній ситуації від викладача.
  6. По списку відповідати не викликають. Студенти під час заняття мають бути ініціативними.
  7. Інша система оцінювання. Бал за предмет складається із кількох частин: присутність на усіх заняттях (наявність пропусків – квиток на перескладання), активність, іспит. Оцінювання відбувається по системі кривої лінії. Це означає, що в кінці семестру лише 1-2 особи можуть мати найвищий бал, а не так, як в Україні, коли відмінників – півгрупи.
  8. Іспит – лише на комп’ютері. На екзамен можна принести книгу, конспект, але не можна користуватися інтернетом. Відкривається вордівський файл, і студент працює. Екзамен жорстко регламентується по часу. Не передбачає відтворення теорії. Питання – це умова задачі, яка може бути розписана на кількох сторінках. Завдання студента – надати усі можливі способи вирішення ситуації, описати усі ризики тощо. Це 4-5 сторінок друкованого тексту. Відповіді професор оцінює близько місяця.
  9. Інтенсивна програма. У рік не два, а шість семестрів (тривалістю по 1,5 місяці). Кожного семестру вивчали орієнтовно три дисципліни.
  10. Фінансування університету. Наприклад, Центрально-Європейський університет має українсько-російськомовну секцію з юридичних науках, яка більша за змістом, аніж бібліотека в київському виші. Університет витрачає в рік більше мільйона доларів лише на книги.
  11. Технологічна прогресивність. Ще у 2006 році в університеті був бездротовий, високошвидкісний інтернет. Кожен студент на семестр мав змогу безкоштовно роздрукувати 500-1000 сторінок копій.
  12. “Якість” професорів. Викладали “світила” у сфері права. Наприклад, професор, який курував мою роботу, був деканом факультету та колишнім Міністром юстиції Сербії. Йому іноді під час нашої розмови міг просто потелефонувати президент Сербії за маленькою юридичною консультацією. І він такий: “Вікторе, вибач, будь ласка, я відійду, мені президент телефонує, треба трішки з ним поговорити”. Дуже заохочують навчатися і чимало крутих людей цього світу, які приїжджали до університету, щоб зустрітися зі студентами, поділитися своїм цінним досвідом. Ти не думав, що краще провести вечір за переглядом фільму. Адже це раз у житті буде можливість “доторкнутися” до таких людей і її не можна пропустити.

Після магістратури Євпак вступив на докторантуру. Провчився три роки за ще вужчою спеціалізацією “Міжнародний комерційний арбітраж”, з якою можна судити справи торгівельного або господарського напрямку.

– Але я не закінчив докторнатуру. Почав писати докторську. Вже зробив усі кроки на шляху до завершення навчання та отримання ступеня доктора: пройшов необхідну кількість курсів, заробив певну кількість кредитів, прочитав певну кількість книг, мав досвід викладацької, наукової діяльності. Мені залишалося дописати докторську. Але в той період в мене виникло велике бажання знову приїхати в Україну, і я заморозив навчання, поставив його на паузу і з 2010 року я  вдома, – говорить Віктор.

Захист докторської дисертації був потрібен для того, щоб отримати статус, який дозволяє викладати у вишах. Та Євпак під кінець докторантури зрозумів, що не хоче викладати. Його навчили такому правознавству, яке він не зможе викладати в Україні.

Вдома диплом Віктора штату Нью-Йорк не котирується. Йому потрібно було перезахищатися і перепроходити певні курси, але до цього не дійшло. Окрім того, після повернення додому Євпак розчарувався в українській юриспруденції. Вдома юридична практика була епізодичною. Складав контракти для людей і провів кілька справ. Говорить: не один раз його заводили у кабінет судді, де лунали розмови “давай порішаєм”, але він на це не погоджувався.

– Стокгольмський арбітраж – це моя парафія. Це справи на сотні мільйонів доларів. Кому я тут потрібен в Черкасах, такий суддя? У нас була 1-2 справи по арбітражу і все, – говорить черкащанин. – Окрім того, зі своєї короткої практики я зрозумів, що вигравати справи дуже легко в Україні, коли знаєш прокурора і суддю. Я розчарувався в юриспруденції.

Нині він займається міжнародним бізнесом. Каже: отримана освіта допомагає йому правильно вести переговори, міжнародну бухгалтерію та укладати договори.

– Коли я читаю контракт, то розумію ці важкі речення англійською мовою. Я розумію, як себе поводити у бізнес-середовищі із закордонними партнерами. Я дуже пов’язую свій успіх в Україні із університетом за кордоном, із тими знаннями і навиками, які я отримав у сфері міжнародного бізнесу, – каже Віктор Євпак.

На питання, чи має шанс українська вища освіта, черкащанин відповідає: “Паростки є”. Називає два виші: Києво-Могилянську академію та Український католицький університет у Львові.

– Своїх дітей я виховую як українців, але вони мають британські паспорти. Мама у них англійка, і народилися вони у Британії. Але документи у них британські лише з однієї причини. Не для того, щоб їм було легше їздити в Британію. Це можна зробити легко, оформивши мультивізу. Це для того, щоб вони навчалися в університеті за кордоном. Я не бачу жодного університету в Україні, який би міг конкурувати навіть із середньою ланкою університетів за кордоном. Я не вірю у вищу освіту в Україні. Її не існує. І мине ще багато багато років, поки з’явиться щось, що нагадує західну освіту, – вважає Євпак.

Попри те, що для дітей він хоче якісної закордонної освіти, каже, що після навчання наполягатиме на тому, щоб вони повернулися, як і він свого часу, в Україну.

“Болгарія стала для мене хорошим стартом”, – Елеонора Шепель

Черкащанка Елеонора Шепель нині здобуває ступінь магістра в MBA (Master of Business Administration). За плечима – дипломи болгарського та британського вишів.

Дівчина навчалася в гуманітарно-правовому ліцеї в Черкасах, склала ЗНО, подала документи у п’ять українських вишів, скрізь пройшла конкурс, але поїхала все ж навчатись у Болгарію.

– Я мріяла жити окремо від батьків, – пояснює дівчина. – Дуже мріяла подорожувати. Болгарія стала для мене хорошим стартом.

Вступити у болгарський виш просто: складаєш англійську мову, подаєш атестат зі школи, проходиш співбесіду та доводиш платоспроможність. Ціна залежить не лише від національності студента чи країни, з якої він приїхав, а іноді навіть від регіону.

За три роки вона здобула ступінь бакалавра, ще триместр в MBA – і вона стане магістром за спеціальністю “Міжнародний бізнес та менеджмент”.

Система навчання в Болгарії відрізняється від української категорично, запевняє дівчина. Тут відвідуваність не грає особливої ролі, студенти пишуть чимало наукових робіт. Можливістю отримати два дипломи дає вступ у Кардіфф. У такому разі успішність студента оцінюють викладачі з різних вишів.

Тут не спрацює “добра стара традиція” хабарів. Одну роботу перевіряють чотири викладачі: із університету, в якому навчаєшся, потім із іншого кампусу цього ж вишу, викладач в Кардіффі з Британії та з іншої країни Європи.

Перед здачею роботи її завантажують на спеціальну платформу, яка перевіряє її на плагіат. Якщо виявиться, що понад 10 % – це чужий текст, то студент не має права здати працю. До 30 % – викликають для пояснень, понад 30 % – офіційно відраховують із вишу без права перескласти.

– Тобто усе здавати потрібно відразу. Суворо, але це дисциплінує. Такого поняття як хабар тут не існує, та й з чотирма перевіряючими це навіть нереально. На екзаменах така ж система працює. Записані відповіді студента перевіряють кілька викладачів з інших закладів. Тут немає “улюбленців”, – говорить Елеонора.

Місце для проходження практики можна обрати самостійно, пропозиції для студентів збирає спеціальний департамент вишу. Зазвичай це європейські країни, але за бажання можна потрапити і в США.

– Наприклад, кулінари у нас зараз на практиці перебувають 6-8 місяць і відразу потрапляють у ресторани категорії Мішлен, – розповідає студентка. – Я була 5 місяців на практиці у Греції, потім два роки влітку працювала у Болгарії.

Графік навчання залежить від міста. Три роки черкащанка здобувала освіту в Добричі. Там зайнятість була постійна. На магістратуру вступила у Варну. По програмі заняття тривають із 18.00 до 20-21 години. Майже всі студенти працюють.

Зараз Елеонора паралельно працює перекладачем-фрілансером, до цього була координатором з добробуту студентів в університеті. Обов’язків було безліч: вирішення особистих питань студентів, оформлення віз, інших документів, організація заходів тощо.

Мрію подорожувати за ці кілька років дівчині таки вдалося здійснити. Побувала у Греції, Словаччині, Австрії, Румунії, Туреччині, Китаї. На цьому зупинятися не збирається.

На питання, чи збирається черкащанка повертатися в Україну після завершення магістратури, відповідає: “Можливо”. Бажання є, але усе залежатиме від можливості працевлаштуватися.

Частина випускників закордонних вишів розповідали з досвіду, що диплом іноземного закладу іноді ставав перешкодою під час працевлаштування. На думку Елеонори, проблема ще й у тому, що в Україні знайти достойну роботу нині складно.

– Навіть якщо і з’являється можливість щось знайти, то це або неочікувана робота, або низькооплачувана. Особливо це відчувається після того, як звикаєш, що тут, у Болгарії, можна отримувати набагато більше. А в інших країнах – так взагалі, – говорить черкащанка.

Україна для дівчини – запасний план – якщо не знайде роботи в іншій країні. Адже складність полягає не лише у працевлаштуванні, а й в оформленні документів для легального перебування за кордоном. А це процедура не із простих.

– Працюючи в Україні, я не зможу подорожувати. Я мрію своє життя прожити в різних країнах. Хоча в Україні, чесно кажучи, є чимало переваг поряд з іншими розвиненими країнами. Але певна категорія людей псують нашу Батьківщину зсередини, – вважає дівчина. – Попри це, мені дуже приємно, що Черкаси розвиваються. Кожного разу, коли приїжджаю додому, то помічаю, щось вже не так. Чистіше, гарніше, приємніше.

“В Україну треба повертатись тоді, коли здобув досвід  і заробив стартовий капітал”, – Марія Слюсаренко

Можливість працювати в Сполучених  Штатах Америки отримала ще одна випускниця MBA. Марія Слюсаренко з Канева вже два роки працює у Флориді в Frenchman’s Creek Country Club. Каже: знання, отримані в університеті, стали для неї базою на роботі.

– Кожен, хто прагне кар’єрного росту, має вдосконалюватися постійно і до цього своїх студентів теж готують у виші, – каже дівчина.

Марія закінчила Канівську середню школу №6 з поглибленним вивченням іноземних мов у 2012 році. За рік до випуску поїхала в Болгарію на відпочинок. Тоді, завдяки турфірмі, у якій купували путівку, черкащанка побувала у Варненському університеті менеджменту.

– Вперше бажання отримати вищу освіту за кордоном виникло, коли мені було 14 років . Я з’їздила у тур Європою, і з того часу стала наполегливо вивчати іноземні мови, – розповідає Марія. – Мене з дитинства захоплювали подорожі. Я часто їздила на спортивні змагання. Зрештою згодом зацікавилась готельним і ресторанним бізнесом.

Вона отримала диплом магістра за спеціальністю “Міжнародний готельний менеджмент”. Дівчина стверджує – студент за кордоном не обтяжений вивченням “непотрібних” предметів.

– Я не навчалась в українському виші, але від своїх друзів знаю, що процес у нас суттєво відрізняється від закордонного, – ділиться досвідом черкащанка. – Мені було цікаво слухати лекції викладачів з різних країн світу. Їхній досвід завжди приносить багато нових і сучасних знань. Матеріально-технічна база в університеті постійно оновлюється. Там у пріоритеті керівництва – створити комфортні умови для навчання студентів.

У виші діє “кар’єрний центр”. Він допомагає знайти роботу і студенту, і випускнику. Одержавши два дипломи, болгарський і британський, дівчина мала можливість обрати, в яку країну поїхати працювати.

– Виш турбувався про моє працевлаштування, і це дуже приємно. Цим і відрізняються іноземні заклади від українських. Так я одержала можливість працювати в Сполучених  Штатах Америки.

Нині вона працює в компанії, яка забезпечує своїх працівників комфортним житлом з усіма зручностями. Адаптація до умов життя і праці в США відбувається швидко.

– Мені спочатку допомагали хороші люди. Зараз навіть дрібні побутові проблеми вирішує компанія, у якій я працюю. Тому на роботі не думаєш про особисті негаразди, а повністю присвячуєш себе виконанню завдань, – говорить дівчина.

Перший рік їй довелось працювати офіціанткою, потім отримала можливість навчатися на тренінгу. Нині працює в офісі. Комплексна організація роботи ресторану – це її обов’язок.

Кожен день насичений спілкуванням із персоналом та гостями закладу. Дівчина зізнається, що після навчання у Болгарії не прагнула повернутись додому.

– У рідну країну треба повертатись тільки тоді, коли здобув досвід і заробив стартовий капітал, – коротко резюмує.

“Ми не вивчаємо зайвого”, – Максим Зозуля

А от черкащанин Максим Зозуля має два дипломи Wyższa Szkoła Zarządzania i Administracji в місті Ополе (Польща) за спеціальностіями управління підприємством та інформаційна логістика. Цьогоріч отримує ступінь магістра з управління підприємством. Каже: має намір залишитися тут. Нині працює менеджером в українській накопичувальній фірмі NPZ LIFE, яку фінансує Європейський валютний фонд.

Вперше він потрапив в університет, ще коли був школярем. Тоді їздив в екскурсійний тур за кордон. Коли прийшов час для вступу вирішив, що варто спробувати, тим паче, що для вступу потрібен був атестат та апостиль.

– Навчання відбувалося польською мовою. Спочатку було складно. Коли я їхав, то взагалі не знав польську. Нас відразу відправили на курси, які тривали паралельно з навчанням, – розповідає хлопець.

Рік навчання у виші коштує 3 тисячі злотих. Спочатку хлопець жив у гуртожитку (400 злотих за місяць), пізніше разом із друзями почав орендувати квартиру, що не на багато дорожче.

– Ми не вивчаємо зайвих предметів, вся інформацію з дисциплін, яку я отримую, насправді важлива для моєї спеціалізації, – говорить Макс.

Навчальний рік в університеті починається у жовтні і триває до кінця червня. Традиційно для україни він ділиться на два семестри. Орієнтовно за півріччя вивчають 12-13 дисциплін. На сесіях складають екзамени. Форми різні: письмова, усна, тестова тощо.

– Зручно, що навчання у нас три дні на тиждень. Тому пари іноді починаються о 8 ранку і завершуються о 8-ій вечора. Це дозволяє мені одночасно працювати, – каже черкасець.

Стосовно працевлаштування по завершенню університету, то, за його словами, роботу допоможуть знайти не кожному. У свої 22 він вже має роботодавця, тому впевнений, що для хорошого фахівця завжди буде місце.

Окрім сучасних аудиторій та хороших фахівців, за словами хлопця, кожен студент може безкоштовно відбідувати тренажерний зал, боулінг-клуб, який діє на території вишу. Також дуже часто для студентів Європейський Союз спрямовує кошти на поїздки, екскурсії в різні куточки Польщі та інших країн.

Про популярні виші, вартість та можливості

В одному із найбільших агенств міжнародного обміну та освіти Черкас ІСЕА кажуть: щороку близько тисячі черкащан звертаються за інформацією стосовно освіти за кордоном. Однак значний відсоток не може дозволити собі освіту з різних причин, але переважно через брак коштів.

Найбільшою популярністю серед абітурієнтів нині користуються дві країни: Польща та Канада.

– Ми пропонуємо як бюджетні варіанти, так і більш дорожчі для потенційних студентів. У Канаді навчання звичайно дорожче, аніж у більшості європейських країн, але перспектив після отримання диплому більше. В багатьох країнах Європи освіта безкоштовна. Але, попри безкоштовне навчання, там буває складно й недешево із житлом, – говорить директор з освітніх програм у Європі Олена Поліщук.

Вимоги до вступників різняться у країнах. Найпростіше потрапити у Польщу. Тут потрібен хороший середній бал атестату та знання мови, на якій відбуватиметься навчання. У сусідів доведеться віддати за навчання від 750 євро і до 4500 (якщо навчання відбуватиметься англійською).

Інші країни вимагають рекомендаційні листи від викладачів, сертифікати про проходження спеціалізованих курсів, перевіряють платоспроможність батьків тощо.

– Із кожним роком попит на закордонну освіту збільшується, але через скрутне фінансове становище у людей немає можливостей реалізувати бажане. Якщо навіть навчання безкоштовне, як-от у Чехії, то виникає інша фінансова проблема. Щоб отримати шанс навчатись, перший рік потрібно пройти підготовчі курси, які вартують близько 5 тисяч євро. В Німеччині навчання безкоштовне, а проживання – дороге, – говорить Олена Поліщук.

У Канаді вартість навчання французькою мовою стартує від 4 тисяч канадських доларів, англійською – від 8. Загалом фахівці стверджують, що навчання в європейському виші мовою країни у півтора рази дешевше, аніж англійською. Вартість навчання також залежить від рейтингу вишу, міста тощо.

У кожній країні на студента чекають свої перспективи: можливість подорожувати під час навчання, обирати рейтингові компанії для практики та стажування, рік після завершення навчання на працевлаштування тощо. У двох країнах (Австралія і Канада) передбачена процедура еміграції через навчання.

Окрім того, подбати про шанс отримати безкоштовну путівку за кордон можна ще у школі. Найрейтинговіші закордонні виші вже роздали черкаським учням стипендій на майже 400 тисяч доларів. Цьогоріч переможці олімпіад обласного та всеукраїнського рівня також отримали подарунки та стипендії від спонсорів агенства.

0 коментарів

Залишити відповідь