“Піти на вулицю – це впасти на дно”, – черкащанка на 10 років втратила сина та лишилася без житла

03.02.2017, 12:30

Вдень – готує, а ввечері – годує 23 мешканців центру реінтеграції, що розташований на базі благодійної організації “Від серця до серця”. 73-річна Олександра тут уже близько року. Її перебування у центрі – це радше виняток, аніж закономірність. Адже тут переважно живуть люди працездатного віку. Жінку приютили, коли тій не було куди піти. 

Сьогодні «ІнфоМІСТ» розповість чергову історію героїні проекту “16 днів проти насильства”.

ЧИТАЙТЕ: “Він усе руйнував у домі”, – черкащанка розповіла, чому 17 років терпіла побої чоловіка

На зустріч у центр приходжу близько 19 години. Олександра якраз роздає порції домашнього борщу мешканцям центру та просить зачекати. У холі стоять телевізор, диван, кілька шаф. Дехто вже повечеряв і дивиться кліпи на одному із музичних каналів. Тим часом до кухні прямує решта охочих поїсти.

img_20161129_103954
Кухня, на якій щодня готує для мешканців центру пані Олександра

Через кілька хвилин заходжу знову до кухні. Пані Олександра ставить, напевно, свою порцію вечері на стіл та припрошує сісти на стілець поряд.

Невисока на зріст бабуся здається досить жвавою. Згодом помічаю ковіньку неподалік. Виявляється, у неї проблеми з ногою. Свою історію жінка не вважає прикладом гендерного насильства. Узяти участь у проекті вона вирішила з однією метою, щоб показати іншим, що за своє життя треба боротися.

– Піти на вулицю – це впасти на дно. Треба жити, треба боротися за життя.

Знайома побачила і сказала: «Треба у руки себе брати і жити»

Останні десять років жінці було несолодко. Вона втратила онука, чоловіка, потім змушена була віддати квартиру за програші в казино сина, який згодом зник безвісти.

– Я тут (у центрі реінтеграції – ред.) вже рік. Раніше у мене було все: і квартира, і машина, і хороший бізнес. Жили добре. Чоловік у мене був, – розповідає бабуся.

Син із дружиною жили в однокімнатній квартирі, пані Олександра зі своїм чоловіком – у двокімнатній. Планували помінятися помешканням, бо в неї народився онук.

– Потім у родині сталося горе. Онук у другому класі впав із дерева, забився і помер на операційному столі. Може, це сина так і підкосило. Він зламався. Пішов грати в казино. І практично там він нашу квартиру і програв. Мені довелося її продати, щоб розплатитися з його боргами, – пригадує жінка.

Після цього випадку вона відкрила у Черкасах свою фірму. Разом із чоловіком та сином взялися за ремонт та переобладнання автомобілів. Але й це до добра не довело. Усі зароблені кошти син знову почав виносити з дому в казино. У чоловіка Олександри не витримало серце, і 10 років тому його не стало.

– Я лишилася одна із сином, поговорила з ним. Думала, що якось ми налагодимо роботу. А тоді замовлень було, що хоч відбавляй. Бізнес тримався добре. Відбули 40 днів після смерті чоловіка, і син просто зник, додому більше не повернувся. У мене така істерика була. Знайома побачила і сказала: «Треба у руки себе брати і жити». Я не опустилася на дно. Я знаходила вихід із будь-якої ситуації, – пригадує жінка.

Вона родом із Львівської області. У Черкасах, окрім сина, чоловіка та невістки, нікого не мала. Після продажу квартири орендувала житло, але з часом вартість зросла, пенсії не вистачало.

– Потім я зустріла знайому. У неї мама жила на “Луначарці”. Вона запропонувала мені жити з неюяк із компаньйонкою. Там я пробула майже 4 роки. Бабця померла, та знайома не вимагала, щоб я йшла з квартири. Навпаки пропонувала там і далі жити, щоб приглядати за квартирантами. За весь цей час з мене і копійки не взяли, – розповідає пані Олександра.

«Нагодую я, може, хтось і мого сина нагодує»

Не минуло й року після смерті господарки квартири, як влітку у бабусі раптово погіршився стан здоров’я. Її забрали у лікарню, зробили складну операцію. Після неї місяць жінка була прикута до ліжка у лікарні та ще два місяці перебувала там під наглядом.

– Я пролежала три місяці, ходити не могла. Тому потелефонувала до сестри покійного чоловіка, і вона мене забрала до себе. Після хвороби я схудла, в мене з ногою проблеми виникли після операції, почав нерв всихати. Три роки я прожила у селі. Потім помітила, що їм не дуже зручно, та й мені некомфортно було їм набридати. Ну хто я їм зараз! Чоловіка вже немає. Тоді я минулого року їхала в Черкаси по пенсію і сказала сестрі чоловіка, що більше до них не повернуся, – розповідає жінка.

У Черкасах у пані Олександри ще лишилась невістка. Попри те, що з її сином вона розведена, стосунки між ними збереглися хороші.

– Вона мене мамою ще й досі зве, хоча вже 10 років як із сином розведена. Я трохи побула у них, потім знову потрапила в лікарню. А на зиму думала, що мені робити. Хотіла оформитися у “дім пристарілих”. Зібрала всі документи, медкомісію пройшла, пішла у заклад, а мені кажуть: “У вас є син, ми не маємо права вас взяти”. Треба було, щоб він відмовився від мене, або щоб його визнали безвісти зниклим, – пригадує жінка.

Їй сказали, що потрібно отримати приписку та направили у благодійну організацію “Від серця до серця”. Після цього жінка могла далі зайнятися оформленням документів. Згодом і в міліції дали довідку про те, що син зник безвісти.

– Але якось так склалось, що документи всі втратили. Я пішла знову до керівника поліції. Він сказав, щоб я писала заяву, обіцяв допомогти. У черкаському будинку для людей похилого віку сказали, що я як дитина війни, ветеран праці можу бути оформлена у них. Та й невістка хотіла, щоб я лишилась у Черкасах, поряд, щоб можна було навідуватись. Онучка у мене ж тут рідна є, – говорить бабуся.

Одного разу вона прийшла до них у гості, а невістка каже, що свекруху шукали колишні її колеги з авторемонтного заводу. Вона перетелефонувала до них, пообіцяли, що допоможуть їй, просили не оформлятись у будинок для людей похилого віку.

– Так я подумала-подумала, прийшла сюди (у центр реінтеграції при Благодійній організації “Від серця до серця” – ред.), а виявилося, що сюди не беруть людей пенсійного віку. А мені 73. Тут усі робочі. Але дівчата, що працюють тут, мені допомогли і дозволили пожити. Кілька разів просили приготувати вечерю, то так я і взяла на себе ці обов’язки. Готувати люблю. А ще думаю: «Нагодую я, може, хтось і мого (сина – ред.) нагодує», – пригадує з сумом жінка. – А тут ( у центрі – ред) я якось так прижилася. Готую їсти, наче усі задоволені (посміхається). Стараюся, як можу.

Запитую у неї, чи не складно готувати на таку велику кількість. Після операції у неї ж проблеми із ногою.

– Мені знаєте, що лікар казав, коли місяць не можна було вставати: «Підніметесь, будете жити. А ні – то …» А мені треба було вставати. Хоч нога болить, та я все одно встаю і йду, – відповідає жінка.

Я підняла слухавку і почула: «Мамо, добрий день». Десять років…

богдана
Фото з виставки Ігоря Єфімова

Навідує у центрі Олександру її онучка. Та й сама вона ходить до невістки у гості, хоч у неї інша родина та з’явився ще один син.

– Вона (невістка – ред.) сама розвелася із сином, коли він зник. Я її розумію. Вона молода, вийшла за нього у 16 років. Треба було своє життя влаштовувати. Ми з нею поговорили, я її підтримала. Вона не винна, що він пішов. Зараз живе з іншим чоловіком. Має від нього сина. Він, як і рідна онучка, зве мене бабусею, – розповідає з посмішкою на очах пані Олександра.

Скільки їй довелося пережити за ці 10 років – нікому невідомо. Одного літнього вечора минулого року, вже після вечері, жінка сиділа і дивилася телевізор, коли раптом задзвонив телефон.

– Я підняла слухавку і почула: «Мамо, добрий день». Десять років… З 2006 він не виходив на зв’язок. Я сама не своя стала, я навіть голосу його не впізнала. Він сказав, що хоче зі мною зустрітися. Ми побачилися, поговорили. Він мені розповів, де був, що робив. Що сталося, те сталося. Назад ці часи не повернеш, – зітхає жінка.

ЧИТАЙТЕ: Після вулиці та смітників. Як у Черкасах безпритульні повертаються до життя

Зараз її син працює під Києвом. Трішки допомагає їй матеріально, хоча бабуся каже, що їй вистачає пенсії. А гроші, які дає син, вона витрачає на онучку. Дівчинка навчається у 10 класі.

Говорить, що після зустрічі із сином їй і на душі стало легше. Той попросив вибачення, пообіцяв, що допоможе, більше не лишить її саму. Звичку, що підпсувала його життя і життя його матері, він полишив.

– Мене турбувало єдине. Я боялася, щоб він не спився і наркоманом не став. Але минулося. Він усвідомив, що накоїв. Треба це прощати. Образи у душі не треба тримати. Що сталося, то сталося, минулого не повернеш, – міркує бабуся.

Син обіцяв приїхати на її день народження на початку листопада, але не склалося через роботу. Тому за тиждень-два пані Олександра сподівалася побачити його знову. А поки – контакт підтримують телефоном.

 

protsenko

Людмила Проценко, фахівець із соціальної роботи ЧБО ЛЖВ “Від серця до серця”:

– До нас жінка потрапила відразу після лікарні. Олександра мала хворобливий вигляд, була виснаженою та здавалася втомленою. Та попри все це, в ній проглядалась жага до життя. Зазвичай у нашому центрі не залишаються люди пенсійного віку, і Олександру спершу взяли на тимчасове поселення з подальшим влаштуванням в будинок для людей похилого вку. Але жінка, попри свій поважний вік, захотіла залишитись в Центрі реінтеграції, щоб бути корисною для інших людей.  Вона говорить про те, що отримує задоволення від того, що про когось дбає і так відчуває себе потрібною. Це надає їй наснаги наступного дня починати усе з початку. Бо нагодувати таку велику кількість людей щодня – це справді досить важко.

Ми – всі, хто працює в організації, дуже раді, що свого часу керівник нашої організації зробила виняток для Олександри Андріївни. Директор каже, вона зробила це тому, що жінка нагадала їй власну бабусю, яка своїм добрим серцем зігрівала рідних. Олександра добре прижилась в Центрі реінтеграції, її люблять за  доброзичливість і за те, що про всіх піклується. У нас у попередній період багато хто брався за те, щоб на кухні бути хазяйкою, але в неї це виходить найкраще. Вона спокійна, врівноважена, хазяйновита і турботлива.

До прикладу, я вчора приходжу до них, а вона каже: “Люда, треба дати оголошення в «От и до». У нас новий чоловік, у нього 43 розмір взуття, а взути немає чого і придбати теж нізащо”. Ось такі вчинки і свідчать про її постійну потребу піклуватися про когось.

0 коментарів

Залишити відповідь