«Обмежує не людина, а простір»
Як полтавчани перевіряли на доступність черкаський коледж (фоторепортаж)


Коли керівництво закладу готове працювати та прислухатися до порад – це половина успіху, підсумовує дорогою із Черкаського державного бізнес-коледжу ситуацію з доступністю представниця Національної асамблеї людей з інвалідністю України в Полтавській області Ірина Твердохліб.

Майже половину свого життя вона у колясці. За два роки після падіння, що призвело до травми, жінка втратила чоловіка та батьків, лишившись із 2-річним сином та на 15 років меншою сестрою наодинці. Такий поворот у житті пані Ірини змусив її працювати над собою. Вона отримала ще одну освіту, виховала сина та знайшла своє покликання. Нині є членом полтавських міського та обласного комітетів доступності, працює в управлінні сім'ї, молоді та спорту.

Випробувати на доступність разом із представниками Черкаського міського комітету саме наш бізнес-коледж вирішили не випадково. На одній із всеукраїнських конференцій його очільник Олег Куклін запевняв: заклад повністю пристосований для людей з інвалідністю.

Ревізія стартувала зі стоянки для транспорту, що облаштована на території. Пані Ірина зазначила, міжнародного знаку, яким позначають стоянки, немає, однак місця промарковані.

– У державних будівельних нормах зазначено, що біля кожної будівлі, якого б призначення вона не була, навіть якщо це житловий об'єкт, має бути стоянка. Якщо немає місця для стоянки транспорту людей з інвалідністю, то, на жаль, а може на щастя, є штрафні санкції. У такому випадку можна спокійно викликати поліцію і штрафувати відповідальних за благоустрій, – говорить полтавчанка.

Паркувальне місце для людей з інвалідністю має бути 3,5 метри завширшки: 2 м для авто, 1,5 м – для людини у колясці.

– Якось ми під'їхали на стоянку супермаркету, ширина паркувального місця там була 2,5 метра. Я на лобовому склі лишила своє посвідчення, що сигналізувало б іншим водіям про потребу в просторі. Однак, коли ми повернулися, то інша автівка була припаркована так, що я не мала змоги під'їхати до авто, щоб пересісти з коляски, довелося чекати, – ділиться історією із життя жінка.

На стоянці немає відповідного знаку, також не обладнано окреме місце для паркування автомобілів осіб з інвалідністю

Після стоянки аналізуємо вхідну групу (невід'ємна частина будь-якої будівлі, що формує перше враження про неї, – ред.)

– І тут ми бачимо п'ятдесят відтінків сірого. Це порушення. Коли рухаємося від паркану до приміщення, то бачимо: скло, що ліворуч і праворуч, буде зливатися із вхідними дверима, адже все виконано в одному кольорі. І взагалі людина із порушеннями зору може не помітити, що тут скляна стіна, адже на поверхні немає попереджувальної контрастної смуги, яка направляла б її на центральний вхід, або позначок входу, – наголошує монітор.

Серед позитивів – це автоматизовані вхідні двері та відсутність порогів.



Переходимо до ревізії сходів та пандусу. Серед зауважень – відсутність поручнів на сходах та контрастно пофарбованих крайніх сходинок.

– Якби я підійшла і не побачила отого заїзду, я б не знала, де пандус. Бо ж тут немає вказівника, який міг би зорієнтувати людину, – говорить Ірина Твердохліб.

Пандус справді непомітний, розташований праворуч від будівлі.

– Дуже добре, що поручень такий патріотичний, але його призначення не тільки ось такий національний знак «носити», а й бути функціональним. Візуально його висота близько метра. Зручна для мене – 70 сантиметрів, для інших людей – 90, – зауважує полтавчанка.

У міжнародних нормах зазначено, що в дитячих закладах висота поручнів біля пандусу складає 50 сантиметрів, у решті закладах подвійні – 70 та 90. Також важливо, щоб поручні були з обох боків (у коледжі лише з одного), починатися вони мають за 30 сантиметрів до заїзду, а завершуватися через 30 см після завершення.

– Якби я була менш функціонально спроможною, то не заїхала б на цей пандус, бо немає поручня. Зараз буду прохати про допомогу чоловіків, – говорить жінка та просить підштовхнути її.


Перші вхідні двері автоматично відчиняються. Наступні, що ведуть у хол приміщення коледжу – двійні. Тут також заклад може ставити собі плюс, адже норми – 80 сантиметрів одного полотна – дотримано. Адекватна і висота другого порогу, адже не перевищує встановлених 2,5 см. Однак позначок входу на дверях для орієнтування людей із порушенням зору немає і тут.

Перше, що жінка помічає у приміщенні – це дзеркала на стінах.

– Це добре для мене, як для жінки, що можна зайти і відразу поглянути, який вигляд маю, але людей із порушенням зору дзеркальна поверхня лише дезорієнтує та не є функціональною, – зауважує пані Ірина.

Хвалить заклад за "направляючу" плитку, яка викладена від входу до аудиторій та коридорів, хоч і «не дуже контрастним» кольором. Також отримує коледж "плюс" за сині інформаційні стенди, що контрастують зі світлим кольором стін.


Не пройшли тест на доступність сходи у приміщенні закладу. Вони обладнані поручнем з однієї сторони, перша та остання сходинки, як у випадку і з вхідними, немають контрастного забарвлення.

На місці пані Ірина моделює ситуацію:

– Я мама вашого студента у інвалідній колясці. Ви викликали мене на батьківські збори в актовий зал, що на другому поверсі. Як дістатись?

– Сходами, – після невеликої паузи коротко відповідає заступник директора коледжу з виховної роботи та міжнародних зв'язків Максим Богун.

У приміщенні немає ліфта, тому для людей у колясці далі першого поверху простір недоступний. Після поразки пані Ірина продовжує тестувати приміщення.


– Уявімо, що я працюю у вас, ви зробили розумне пристосування і я викладаю лише на 1 поверсі. Де мені можна сходити в туалет?

Заступник веде нас далі по коридору до вбиральні. Тут на нас чекають, за словами пані Ірини, наступні «50 відтінків», тільки вже бежевого.

– На жаль, ми бачимо, що плитка глянцева, відсвічує, що погано для людей із порушеннями зору, – говорить жінка. – Дуже добре, що дзеркало на моїй висоті, важільні крани, що доступні навіть для людей із нефункціональними кистями.

Зручно розташований і дозатор із милом та сушка для рук. Зауваження було до висоти унітазу. Згідно стандартів, вона має складати 50 сантиметрів, у коледжі – нижче розташований, але за словами експерта, не критично.

– Фізіологію ніхто не відміняв, ми усі користуємося цим приладом, – говорить жінка та пояснює, чому для людини у візку такі важливі ті кілька сантиметрів. – Після травми в мене абсолютно не функціональні ноги, тому коли я потрапляю на унітаз, то часто ними зачіпаю коляску і вона відкочується. Якби ж унітаз був на моїй висоті, то цього вдалося б уникнути.

Поручні встановлені правильно, на відстані 45-ти сантиметрів від осі унітазу. Окрім цього член комітету доступності рекомендує працівникам закладу встановити в туалеті кнопку виклику з домофоном.

– Бувають різні ситуації: раптом особа впала, стало зле тощо. Всі ми люди, тому навіть у дуже приватних випадках потребуємо допомоги, – зауважує жінка.

Серед порад – вмонтувати гачок, на який можна почепити як рюкзак/сумку, так і палицю чи милиці людини з проблемами опорно-рухового апарату, пологу горизонтальну ручку по діагоналі, щоб особі в колясці не доводилося робити забагато рухів для того, щоб зачинити двері. Після цього додає, що кращих за американські туалети не бачила у своєму житті.

– В Америці вони стандартні: від будинку Українського Посольства до найгіршої "забігайлівки". Два поручні, не відкидні, що дозволяє уникнути дестабілізуючих моментів, унітази стандартної висоти на контрастних фонових покриттях, – коротко характеризує Ірина Твердохліб.


Рухаємося коридором. Серед необхідних елементів доступності приміщення для людей з інвалідністю контрастні лінії на стінах та колір дверей. Однак із порогами – біда. В одній з аудиторій «на око» жінка бачить 7 сантиметрів із максимальних вказаних у ДБНах 2,5. Таблички із номерами аудиторій та назвами мають випуклі букви, але недостатньо. Радить за першої нагоди оновити. За словами заступника директора, їм близько 15 років.

Прямуємо до спортивного залу. Тут хоч і старі двері, але все ж відчиняються, ширина їхня сягає 1,2 метра, як і прописано у нормативах.

– Якщо ми вже йдемо до інклюзії, то було б добре, якби в роздягальнях було обладнане спеціальне місце для осіб з інвалідністю, – додає полтавчанка.



Прямуємо до виходу, спілкуємось про доступність та слухаємо рекомендації пані Ірини. На чергову фразу «людина з обмеженими можливостями» жінка пояснює, чому так говорити не варто.

– Погляньте, мені потрібна така висока стеля, чи достатньо от такої, – вказує висоту витягнутої вгору руки, - щоб вкрутити лампочку та стерти пил із люстри?

– Достатньо, – відповідаємо.

– Але якби тут була така стеля, то вам було б не зручно, правда ж? Тому, запам'ятайте, обмежує не людина, а простір. Якщо зробити його адаптованим для всіх, розробити універсальний дизайн та пристосування, то нікого обмежувати не доведеться.

Виходимо із приміщення навчального корпусу та рухаємося тротуаром до студентського кафе, що розташоване в гуртожитку. По дорозі чергова перепона: тротуар "обривається" на доріжці для заїзду. Це сувора помилка.

– Пониження бордюру має відбуватися на усю ширину пішохідної частини. Це важливо як для людей у інвалідних колясках, так і для осіб із порушеннями зору, – зауважує жінка.

З'ясовується, що і до приміщення студентської їдальні складно потрапити людині з інвалідністю. Тут усього лише дві сходинки, проте у колясці на них не піднятися. Пандус відсутній, однак його імітацію із дощечки обладнали з одного із боків.

Ірина Твердохліб стверджує, підійматися по такій конструкції небезпечно та демонструє чому.

– Колесо опирається в зазубрину, що не дає мені пересуватися. На кожні 10 сантиметрів висоти має бути 1,2 метра довжини заїзду, не менше хоча б 90 см ширини та дворівневі поручні з обох боків, - нагадує монітор.


Усі недоліки, які працівники коледжу почули в процесі моніторингу, обіцяють виправити та й надалі працювати над доступністю простору в приміщенні та на території закладу.

Критерії доступності

Власне такий детальний професійний моніторинг в освітньому закладі Черкас відбувся чи не вперше, стверджує представник Уповноваженого з прав людини в Черкаській області Леся Валяєва. Вона разом із представником ГО «Молода Черкащина» Тетяною Кавальчук виступила співорганізатором практичного семінару «Як посилити роль комітету доступності у впровадженні безбар'єрного середовища в місті?», що відбувся 4 грудня в Черкасах.

Участь в семінарі взяли представники черкаського міського та обласного комітетів доступності. Їхнє завдання зробити міський простір та громадські заклади зручними для пересування різних категорій людей. Ділитися успішним досвідом з ними приїхали колеги із Полтави: представниця Національної асамблеї людей з інвалідністю України в Полтавській області Ірина Твердохліб та член ради перекладачів Українського товариства глухих, віце-президент Спілки перекладачів жестової мови Наталія Московець.

Семінар для членів комітетів доступності у Черкасах

За рік в Полтавській області з різних рівнів спрямували 4 мільйони гривень на облаштування доступності середовища. Під час однієї з недавніх нарад в Черкаській ОДА звітували про створення безперешкодного середовища в межах програми "Безбар'єрна Черкащина": облаштовані пандусами 96 % приміщень органів влади, 82 – місцевого самоврядування, 98 % приміщень охорони здоров'я, 89 – закладів освіти.

Полтавчани зазначають: брати треба не кількістю, а якістю. Адже іноді те, що владці називають пандусами, швидше нагадує небезпечний атракціон. Попри те, що у них ще й досі немає програми з доступності, чіткі критерії напрацювати вдалося.



Дев'ять ознак доступності:
Безперешкодне пересування по прилеглій території:
- тротуари шириною не менше 1,5 метра;
- відсутність сходів на тротуарах;
- пандуси в місцях переходу через проїжджу частину.
Наявність визначених місць для паркування автомобілів людей з інвалідністю найближче до входу у будинок.
Ширина паркувального місця має складати 3,5 метри (2 м для авто, 1,5 – для особи в інвалідній колясці).
Доступність будівлі, крильця головного чи службового входу, заїзд у приміщення, сходи/пандуси.
Входи/виходи, контрастні орієнтири, кнопки виклику персоналу.
Відсутність порогів (не більше 2,5 см), широкі двері ( не менше 85 см), доступні коридори (не менше 1,5 м).
Доступність до усіх поверхів приміщень (наявність ліфту, пандусу, ескалатора, підйомного пристрою тощо).
Наявність доступного та пристосованого для неповносправних осіб туалету.
Доступні таксофони, банкомати інші елементи облаштування середовища. Доступні таксофони, банкомати інші елементи облаштування середовища.
Означення місця знаходження (піктограми).


Експерти стверджують, про доступність треба дбати зараз. Нині, коли активно будуються нові житлові та нежитлові приміщення, відбувається реконструкція старих, потрібно комітетам, громадськості працювати із розробниками та втілювачами цих проектів у життя.

- У нас об'єкти нині здаються із усіма можливими порушення державних будівельних норм. В іншій країні, для прикладу в Америці, такі роботи у виконавця просто не прийняли б, а якби вдалося щось приховати, то згодом, після виявлення прогалин, на нього б чекали судові позови та штрафи, - говорить Ірина Твердохліб.

Присутній на семінарі голова міського комітету доступності, заступник міського голови Черкас Геннадій Шевченко стверджує, що проблема у механізмі контролю.

- Механізм державного контролю дуже складний. Здавалося, прості банальні речі, але коли нема в державі відповідальності, то ми не маємо змоги контролювати навіть їх, - говорить Шевченко.

Натомість представник Уповноваженого Леся Валяєва переконана, що інколи справа не лише у відсутності політичної волі, а алементарно – знань.

- Коли я носила в департамент ДБНи, то вони стверджували, що вперше їх бачили. Звісно, що це проблема не лише департаменту, а й проектантів. Однак має бути каральний механізм, щоб змусити триматися усіх причетних до процесу в межах законодавчих норм, - апелювала експерт.



Окрім доступу до будівель існує ще низка проблем: транспорт, міське середовище, простір для відпочинку, пристосовані для людей з інвалідністю громадські вбиральні тощо.

- Дорогу осилить той, хто йде, – говорить Ірина Твердохліб.

Жінка додає, що вагомим у процесі позитивних змін середовища у плані доступності є робота із людьми, для яких вони мають відбуватися. Девіз її організації: «Не робіть для нас без нас». Якщо осіб з інвалідністю залучатимуть до процесу розробки проекту та на всіх етапах втілення в життя, то результат буде позитивним.

Пані Ірина також переконана, що зрозуміти їхні потреби інші зможуть лише у процесі безперервного навчання. Люди з інвалідністю мають користуватися транспортом, громадськими закладами, бути активними в суспільстві. Адже лише у такий спосіб можна виховати інших людей та нагадати про свої потреби.

- Треба приміряти сорочку на собі, щоб відчути, – говорить вона про випадки, коли люди з інвалідністю наштовхуються на стіну нерозуміння чиновників. У місті провели експеримент. Частина чиновників та депутатів мали прожити кілька годин життя людини з інвалідністю: хто у колясці, хто із закритими очима тощо. Після експеременту вони зізнавались, що це було по-справжньому страшно. Виявилося, що вони не готові в таких умовах зробити звичну покупку в магазині, зняти гроші в банкоматі чи перейти дорогу без пригод.



Ще один цікавий проект, який давно втілюють у Полтаві – це навчання мови жестів. Цим напрямком опікується член ради перекладачів Українського товариства глухих, віце-президент спілки перекладачів жестової мови Наталія Московець.

Жінка почала вивчати мову жестів через брата, який мав порушення слуху. Спочатку працювала перекладачем, потім відкрили групу в університеті для таких людей. Після цього Наталія зустрілася з пані Іриною і почалася співпраця: стали проводити заняття для працівників транспортної сфери, медиків, освітян, бухгалтерів тощо.

- У Європі аптекар, поліцейський, працівник банку зобов'язані знати основи мови жестів, - зауважує перекладач. – Тому через Центр підвищення кваліфікації ми почали займатися із працівниками соціальної сфери. Нині дійшли до того рівня, що опанувати ази навіть взялися голова ОДА та його заступники.

За словами Наталії Московець, зі 108 українських медалей, завойованих на Дефлімпійських іграх, 33 привезли саме полтавчани. Такі досягнення вона вважає також заслугою розвитку свого напрямку.

Нині ж голова ОДА вже пообіцяв жінкам, що 1 вересня 2019 року в Полтаві запрацює повноцінний навчальний заклад для людей не лише із порушенням слуху, а й зору та опорно-рухового апарату.

Поки ж на черзі робота із 4 групами поліцейських, стільки ж парамедиків та працівників ЦНАПу.



- Якщо правильно вчити, правильно надавати послугу, тоді люди з інвалідністю не будуть змушені про щось просити. Вони так само працюють, розвиваються, створюють родини, подорожують, головне створити усім рівні умови, – резюмує Ірина Твердохліб.


Публікацію підготували у межах українсько-білоруського проекту "Human rights organizations in Ukraine and Belarus - for defending public interests together!", який реалізовує Правозахисний центр "Вясна" (Мінськ, Білорусь), в партнерстві з ГО "Молода Черкащина".

Автор
Світлана Спасібіна