Наша команда їздила тільки туди, куди не ходить «Нова пошта», – черкаський волонтер

06.07.2015, 16:01
10247397_680674348714991_905077627778009878_n
Фото: Олександр Піньковий/”Facebook”

Десятки поїздок в зону бойових дій, тонни переданої допомоги…  Активіст ГО «Громадський Блокпост», член благодійної організації «Центр допомоги армії», лікар за освітою Олександр Піньковський став волонтером ще тоді, коли це поняття не перейшло в мейнстрім.

Про клопітку волонтерську справу, про побачене на передовій, пережите в тилу, про те, як залишав кросівки бійцям та як півроку приховував від дружини поїздки в АТО… Про це та інше розповів пан Олександр кореспонденту «ІнфоМІСТ».

Що ви робили, як то кажуть, у «минулому житті» – до початку війни?

Я працював у фармацевтичному бізнесі досить успішним територіальним менеджером із непоганою зарплатою. За освітою я лікар.

Коли вперше з волонтерською місією поїхали до зони бойових дій? Не боялися за своє життя?

Боявся, звичайно. Під час першої поїздки нічого не зустрілось такого страшного, вдало проскочили. Керувала мною цікавість, своєрідний пошук адреналіну. Тоді ніхто не знав, що там відбувається. Війну показували лише в новинах:  то в Сомалі, то десь в Південній Африці, В’єтнамі… А тут розумієш, що це відбувається в 5 сотнях кілометрів від нас, такий собі сюрреалізм…

Потрапив туди перший раз травневі свята 2014 року власним автомобілем з причепом під Слов`янськ. Там у мене вже були друзі. Тоді ще поняття волонтер було не надто вживане. А повернувся навіть без кросівок. Як побачив, в чому стоять хлопці на блокпостах, віддав своє взуття. Віддав і свій бронежилет.

Наша команда їздила тільки туди, куди не ходить «Нова пошта». І не пускали, і не дозволяли, погрожували стріляти, але все одно їхали і довозили. Мабуть, за це нас і поважають до цих пір.

Заїжджали практично в сам аеропорт. До злітної смуги залишалось кілька метрів. Далі вже не пускали самі бійці.

Про поїздки не шкодую. Якщо мій внесок врятував хоч одне життя…

Побачивши жахи війни наживо, не було бажання самому взятися за зброю?

Я не воїн, на жаль. На сьогодні із здоров’ям дуже серйозні проблеми, як лікар я чудово розумію, що я буду обузою, а не допомогою.

За ці півтора роки я зустрів масу чудових людей, і в цьому безпечному житті і там. На жаль, багатьох вже немає, дуже здружилися із Толіком Чупилкою, позивний «Свобода», царство йому небесне. Познайомились з Ісою Мунаєвим, також загинув. На жаль. Легендарний чеченський польовий командир. Сергій Амброс… Але, на щастя, дуже багато живих.

Піньковський

Починали ви з ГО «Громадський Блокпост» чи ваша активна громадська позиція і раніше проявлялася?

На Майдані я не був активним учасником, але я таскав туди ліки, харчі, когось звідти витягав. Коли повернувся до Черкас, то не стояв на блокпостах, бо, насправді, було кому стояти. Я досить непогано заробляв. Бачив, що хлопцям немає чого пити, їсти, курити. Принесу то піцу, то пиріжки, вареники, медикаменти про всяк випадок, на щастя, черговий аптечний набір в машині ні разу не знадобився. І так я й потрапив в «Громадський Блокпост», об’єдналися.

Чесно, мені було завжди цікавіше заробляти гроші, годувати свою родину. Але особливо в перший виїзд, щось в мозку переключилося. Мене не просто дивувало, а реально бісило, що тут люди не розуміли – там війна, хлопцям без нас не вижити. А вони:  та ну, та там же є Міністерство.

Це в мене від тата мого покійного, він навчив мене, що справедливість має бути понад усе.

11716120_798743783574713_74103375_n

Безумовно, робота у Центрі допомоги армії забирає багато часу, це і нічні поїздки, і денна зайнятість. Як сім’я ставиться до вашого інтенсивного ритму?

Звичайно, волонтерство не може визначати якийсь робочий час, наприклад, з 9 до 6. Це цілодобово.

Жінка дізналась про мої поїздки перед новим роком вже. Для неї я вигадував легенди то про тренінги, то про відрядження. А тут прокладаю маршрут на Піски безпосередньо і забув закрити ноутбук. Все одно відмазався, сказав, що це для хлопців.

Не любив і не люблю фотографуватися, особливо там. Але із задоволенням сфотографувся із Ісою Мунаєвим, дуже гордий з того, що був знайомий з цією людиною. Цей знімок має для мене серйозний внутрішній зміст.

Коли жінка побачила  цей знімок, вона зрозуміла, що і до чого. Пообіцяв, що більше не поїду. Збрехав.

Багато бачу прикладів, що сім’ї руйнуються, розлучаються. Жінки просто не розуміють своїх чоловіків, які ідуть воювати. Я, як волонтер, який бачив їх, був там, хай не на 100 %, але на 60, 70% розумію, що там відбувається, які там емоції… Бахкає зовсім поруч з тобою, дуже хочеться жити. Хоча деякі хлопці позвикали, і вже не звертають на це уваги.

Як вас зустрічають бійці?

Завжди зустрічали гарно, не знаю, може мені так щастило. Навіть абсолютно чужі люди. Спочатку збирались їхати тільки до черкащан, але приїхавши туди, не зробимо ж так: ти, не з Черкас, пішов геть. Немає такого. Часто навіть не питали, хто і звідки. Буває, розговоримось там за цигаркою: той з Рівного, той з Тернополя, той з Полтави, той з Донецька, і таких багато. Мене зустрічали із задоволенням всі.

Хоча в інших волонтерів були і прикрі випадки. Розказували, що, бувало, бійці дорікали черствими пиріжками. В мене такого не було ні разу.

Піньковський

Багато хто вважає, що волонтери надто «балують» бійців, привозячи, приміром, надто дорогу техніку тощо. Що ви думаєте з цього приводу?

На сьогодні дуже багато розбалуваних або так званих псевдо-вояків. Просили ноутбуки, причому не один раз. Я розумію, коли один офіцер, до речі, дуже толковий, просив будь-які б/у телевізори, DVD-програвачі. Він дуже переживав, щоб хлопці не запили (на жаль, є така проблема).

Є «балувані» частини, елітні чи псевдо елітні… Пам’ятаю, коли мене перед Новим роком просили: нічого не вези, привези тільки масло і хліб, бо червона ікра в нас вже є. А я сиджу і думаю: в мене родина, Новий рік на носі, чим же накрити стола? Тоді мене це так трохи вибісило.

А якось нами з передової передали посилку на Черкаси. Коли ми її відкрили, то я мало не плакав, скажу чесно. Пристрій нічного бачення, вартістю 800 доларів, кава, яку наша Лариса серед ночі купляла на заправці, бронежилети. Все з передової передали в Черкаси назад.

Посилка з передової
Частина посилки, яку повернули з передової до Черкас

Було: присилайте ножі дуже високої якості, бо ці ламаються в ребрах сепаратистів. Потім виявляється, що вони бачили цих сепаратистів хіба в бінокль за кілька сотень метрів.

Ті, хто насправді воюють безпосередньо в зоні бойових дій, вони не просять майже нічого, тільки найнеобхідніше. І ступінь їхньої вдячності просто зашкалює… Вони стидаються брати у нас ті берці.

Чого нині найбільше потребують бійці?

Нормативи, ті що озвучує Міністерство, вони залишись казарменні: прокинувся боєць, зробив зарядку, третину дня він провів взагалі без кітіля, потім якісь заняття, цей комплект півроку абсолютно нормально носиться. А в бойових умовах я не знаю,  який комплект може витримати півроку.

Їжі в основному достатньо, є частини, які забезпечені добре, але таких, які голодують, я не зустрічав.

Ліки завжди потрібні, кровозупинні особливо. Із ними допомагав дуже обласний департамент охорони здоров’я.

Траплялися якісь курйозні історії? Цікаво, чим займаються у дозвілля?

Буває, хлопці проводять міні-чемпіонати з футболу. Хлопці з 3–го полку стояли у відносно мирній території, за 2 тижні вони своїми силами зробили сауну, спортзал, і це серед зими. Але потім їх перекинули на інше місці.

Зі мною такого чогось надто кумедного не траплялося, а з колегами волонтерами було: заблукали, довелося ночувати безпосередньо на передку. Його закидали там сіткою, гілляками… Кажуть: лягай в машині, спи, тільки ж тихенько. І тут починається атака, перестрілка, навіть проглядались якісь силуети. І тут в автомобілі вмикається сигналізація. В режимі абсолютної тиші. Реготали всі: і наші, і сепаратисти.

Спочатку на допомозі армії піарились безліч політиків, зараз навіть вони вже не так палко віддають кошти на АТО. Як гадаєте, чому так?

Я знаю людей, які допомагають, це величезні суми, як для мене, це політики місцевого рівня.

Є люди, які рвуться до політики, створюють власні волонтерські групи через півтора роки війни, допомагають батальйонам, які в принципі не надто потребують допомоги.

Якщо вони на цьому будуть піаритись далі, прийде час і я про це почну говорити. Бачив, як їде машина в АТО, її фотографують, а потім спостерігаю цю ж машину в Черкасах, причому протягом тривалого часу. Ну це свинство.

Як заробляють волонтери й на що живуть?

Були заощадження, потім вони закінчились. І я почав трохи підробляти. В мене був невеличкий бізнес, який свого часу покинув. Але друзі допомогли його повернути. Це був своєрідний акт волонтерства з їхнього боку.

Чи волонтерам може увірватися терпець, адже держава не утримує армію повністю, навіть форму бійці купляють самостійно. Чи є якась межа доброти і взаємовиручки взагалі?

Дуже багато людей розчарувались. Сили наші не безмежні, ресурси не безмежні, людський фактор, сім’ї. Я ж чудово розумію, що вкладаючи все туди, в першу чергу страждає моя дружина, діти.

Державної політики я зовсім не розумію. Мало того, що цієї допомоги просто немає, вона якась віртуальна.  Звітують про щось, а куди воно все дівається – невідомо. Недавно на одному з черкаських ресурсів в стилі «Ура»  написали про те, що черкащани за якийсь період податками на армію заплатили 26 мільйонів. Кожна нормальна людина скаже: то чого ж я буду кидати 10, 20, 50 гривень, якщо зібрали 26 мільйонів, це ж сума яка. Ніхто ж не скаже, ці кошти спрямовуються на більш серйозні речі, танки, наприклад, які теж потрібні.

І ці ситуації, коли бійці починають передавати речі або там на місці красти, пиячити… Була ситуація, коли мене особисто розвели на певну кругленьку суму.

Піньковський
Фото: http://nkontrol.org.ua/

Але я не можу відмовитись від тих хлопців, які мені довіряють. Для багатьох з них я і віддушина, віконце в цей нормальний світ. Тому буду допомагати, чим зможу.

З іншого боку, на якомусь із етапів я зрозумів, що для того, аби закінчити війну там, треба навести порядок тут. Тож у майбутньому спільно із “Народним контролем” не просто привертатимемо увагу влади до проблем у місті, а змусимо чиновників та комунальників їх вирішити.

 

1 коментарів

Залишити відповідь