Мистецтво при дорозі

26.10.2017, 17:00

Моє дитинство припало на ті вже далекі застійні часи, коли ціни так застоювалися, що не змінювалися цілими п’ятирічками. 30 копійок за літр 76-го бензину дозволяли нашій “середньостатистичній” сім’ї на 408-му “Москвичі” щоліта їздити на море, пару разів побувати в Карпатах, ну а про ближні краї й говорити зайве.

І в тих мандрівках мене завжди цікавили монументальні дороговкази, якими зустрічала подорожніх кожна область, велике місто або й ніщо не зустрічало: просто якась мозаїчна композиція біля траси. Ці витвори “трас-арту” підсвідомо сприймалися як “статус” краю чи населеного пункту: якщо гарні – то й область чи місто будуть гарні, станемо. А коли ні – то вибачайте, нам на багатші села.

Найчастіше, звісно, проїжджали повз “вазу” на повороті з дамби на Чапаєвку. Це коли не брати до уваги суто черкаські в’їздні монументи. Якось, то десь на початку 1980-х, хоча можу трохи помилятися, трапилася катастрофа: внаслідок раптового зсуву грунту з дамби до Дніпра загриміли і “Черкаси”, і добрячий шмат ближньої до стели смуги траси. Так що нинішня розлога “брама” – то вже друга. Перша, пригадується, була “свічкою”. Ми, як і всі, розвернулися та рушили в об’їзд через Канів. А “ближній” спуск з вулиці ХХІІ Партз’їзду через пост ДАІ відтоді закрили і машини пішли через дугу біля Луначарки з виїздом на Жовтневу.

Коли з’явилася мода на цей жанр, хто автор композицій, які презентували гостям Черкаси й область?

Давно цікавився, та небагато довідався, бо колись справа опорядження в’їздів вважалася такою буденною, що на ній не зауважували. Та поділюся чим є.

В основному все це відбувалося наприкінці хрущовських часів. Агроорієнтований Микита Сергійович полюбляв гасати Україною загалом і Черкащиною зокрема, навіть у Золотоноші базарував, то може тому. Жартую. То скрізь подібне відбувалося: концептуально нові зупинки, оновлення самих “воріт”, якісь характерні для регіону “фішки” на шляху…

Однак, дебютну композицію на Смілянському шосе відкрили до Першотравня 1965-го, вже за Брежнєва. Її автори – київські митці “широкого профілю” Павло Аверков, Микола Патиковський та Дмитро Захарченко. Вони запроектували велике декоративне панно 8х4 метри, виконане з керамічної плитки способом мозаїки. Панно примикало до бетонного парапету в півсотні метрів завдовш. Попереду знаходилася стела з легких металоконструкцій з рельєфним написом “Черкаси”.

Далі взялися за в’їзд з боку Канева. Тут основою послужила шевченківська тематика “з поправкою на енергетику”. Для цього цілком згодилися Тарасові слова “Оживуть степи, озера”. Ескізи розробили художники Ігор Іванов, Костянтин Сидоров і Володимир Романович. Одночасно ця ж група працювала над панно між залізничним вокзалом і автостанцією: хоч і не на в’їзді, та для прибулих теж презентаційним. Стенд з бетону і кераміки називався “На транспортних магістралях країни”. Біля нього довго була стоянка таксі, коли ж панно демонтували, таксисти перебралися на Привокзальну площу.

Чималий доробок в означені естетичній візуалізації простору (ого завернув, хоч у доповідь) наших “декоративно-прикладних” митців Олександра Студені (стела “Звенигородка”), Сергія Реца, Івана Лавріненка, Миколи Ткаченка. Однак, хто в цьому амплуа з чим виступив, – предмет подальших “несистемних досліджень”.

Борис Юхно, історик та журналіст

Джерело: Фейсбук

Статті від автора

0 коментарів

Залишити відповідь