“Люди не вірять у судову владу”, – білоруський правозахисник у Черкасах розповів про життя людей з інвалідністю

Минулої п’ятниці до Черкас завітали гості з Білорусі. Мета візиту – обмін досвідом між українськими та білоруськими правозахисниками у реалізації та захисті прав людей із інвалідністю. Для черкащан білоруський правозахисник, заступник голови Білоруського товариства інвалідів та координатор Офісу з прав людей з інвалідністю Сергій Дроздовський провів тренінг “Універсальний дизайн: як зробити місто доступним та зручним для всіх”.

Виданню «ІнфоМІСТ» вдалося поспілкуватися із паном Сергієм та громадською діячкою з Білорусі Оленою Маслюковою.

Чоловік сам пересувається на інвалідному візку, тому влаштувати зустріч в офісі нашого видання не вийшло. Як і в більшості, в адміністративному приміщенні немає пандуса. Тож для зустрічі обираємо більш доступний заклад.

Розмова починається із обговорення проблеми доступності громадських закладів для людей з інвалідністю. Зрештою дійшли й до решти наболілих питань, які виникають у людей з особливими потребами. Головним героєм нашого спілкування став пан Сергій.4

– Розкажіть про мету вашого візиту в Черкаси.

– Це проект для білоруських та українських правозахисників, що спрямований на розвиток партнерських зв’язків, налагодження контактів, обміну досвідом. Цей проект триває уже близько року. Він передбачає вивчення різних аспектів правозахисту, починаючи від базових і закінчуючи соціально-економічними, екологічними, які не часто згадують в контексті прав людини.

– Як у Білорусі суспільство ставиться до людей з інвалідністю?

– На побутовому рівні відчувається хороше співчуття, розуміння. Але є проблема, яка лишається. Це медичний підхід. Інвалідність сприймають як хворобу, громадяни вважають, що таких людей потрібно лікувати. І цей підхід є основним.

Зробити доступними громадські приміщення, парки, центральні вулиці буде марним, якщо не зробити доступним житло, робочі місця, освітні заклади

– Що потрібно говорити людям, щоб вони усвідомили, що люди з особливими потребами «особливі» лише фізіологічно?

– У нас, правозахисників, є два категоричні методи роботи. Перший – це захист порушених прав. А другий – популяризація способу життя та алгоритм дій у певній ситуації, який допоможе уникнути порушення прав. Ми намагаємося пояснити, що на гідність людини інвалідність ніяк не впливає, тому потрібно поводити себе достойно абсолютно з усіма. Наша організація для цього влаштовує прийоми для громадян, які приходять зі скаргами. Йдеться і про роботу із журналістами та ЗМІ. Ми проводимо дослідження, з яких намагаємося отримати об’єктивні дані. Важливу роль відіграє взаємодія із владою, якій ми без кінця намагаємося донести нашу позицію, вказати на помилки і знайти спільне рішення. Ми ведемо обговорення із нашими партнерами про наболілі питання та розставляємо спільні пріоритети у роботі. Це все, що в наших силах зробити.

1
Під час тренінгу в Черкасах

– У Черкасах на пальцях можна перерахувати заклади, у які людина на візку може без проблем потрапити. Яка ситуація в Білорусі? Чи є доступ до основних громадських закладів, адміністративних приміщень тощо?

– У Білорусії, звісно, є великий рух до того, щоб громадські приміщення зробити доступними. Але коли ви увійдете у ці громадські заклади, то людей у колясках ви там не побачите. Приміщення доступні, а людей з особливими потребами там немає. Бо лише зробити доступними громадські приміщення, парки, центральні вулиці буде марним, якщо не зробити доступним житло, робочі місця, освітні заклади. І ми зараз це спостерігаємо. Зусилля витрачаються значні, щоб зробити громадські заклади, вулиці доступними тоді, коли регіони, околиці міст перебувають у дуже плачевному стані, якщо чесно.

Для нас головний показник змін – це те, коли у натовпі люди з обмеженою мобільністю почуваються комфортно. Якщо ми сьогодні вийдемо на свято, наприклад, день міста, то побачимо 1-2 людей з обмеженими можливостями, тоді як по статистиці має бути десять. Якщо поглянути на Польщу, то там на святі ми бачимо десятки таких людей. Хтось із ціпком, хтось у колясці, і це важливо, це і є показник. Бо там у них є можливість вийти з дому і потрапити у серце події без перешкод.

Коли ми говоримо клієнту, що з його проблемою треба йти у суд, то більшість кидає справу на півдорозі

– Як часто люди з особливими потребами звертаються за правовою допомогою?

– У рік десь 1200-1500 звернень. Майже всі клієнти скаржаться на неповагу, приниження гідності через інвалідність. Щодня ми маємо по 7-8 звернень. Люди телефонують, приходять, пишуть. Ситуація дуже складна.

– Якщо проаналізувати звернення, хто і яким чином порушує права людей з особливими потребами?

– Це потік звернень з приводу порушення прав з боку приватних осіб, приватних компаній, так і не менше порушень з боку чиновників держструктур. Проблема проглядається у всьому: призначення пенсій, призначення інвалідності, навіть перебування у місцях позбавлення волі людей з особливими потребами. Там «нелюдські» умови і про це доводиться говорити, хоча це не зручне питання. Скаржаться і через обмежений доступ до освіти і медицини.

Але потрібно зазначити, що доводити справи до кінця часто не вдається через проблему активності. Люди не вірять у судову владу. Коли ми говоримо клієнту, що з його проблемою треба йти у суд, то більшість кидає справу на півдорозі. Знайти людину, яка дійде до нього – це велика проблема.

2

– Це спільна проблема і для Білорусії, і для України?

– Зважаючи на те, що ми сьогодні почули, то, напевно, так. Дивно, бо суд – це останній рівень захисту. І ми, як юристи, теж працюємо над вирішенням цієї проблеми. Це біда наших держав.

– Нещодавно Кабмін України зробив черговий крок на шляху впровадження у країні інклюзивної освіти. Йдеться про забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. Як ви гадаєте, це доцільно? Яких наслідків слід чекати?

Олена Маслюкова:

– Я до 2014 року працювала у школі. І у нас у Білорусії для дітей, які мають проблеми зі здоров’ям, складають індивідуальний розклад. Батьки надають необхідні документи у навчальні заклади і за дитиною закріплюють учителя, який займається із нею вдома. Однак є й такі батьки, які хочуть, щоб їхні діти навчалися у звичайному колективі, звичайних школах. Така можливість надається.

Був випадок, коли мама хлопчика, у якого були проблеми зі здоров’ям, захотіла, щоб він навчався у звичайній школі. По подвір’ю закладу їздити не можна. Тому вона паркувала автомобіль біля шкільних воріт і несла на руках дитину до класу. У школі скрізь сходи, а уроки відбувалися аж на 3 поверсі. Адміністрації навіть у голову не прийшло, що можна на першому поверсі проводити заняття. Згодом старшокласники допомагали матері виносити і заносити сина до класу. Попри свої фізіологічні вади у класі він почував себе абсолютно нормально. Діти йому допомагали.

Тому тут двояка ситуація. Бо свого часу, коли я була дитиною, для нас було дивно-дивно бачити людину, яка погано говорить, має проблеми з координацією рухів. Було часом, що на таких дітей пальцями тикали і казали: «Дивись-дивись». І дякую Богу, що я такого не робила. Бо тоді б мені було дуже соромно за все, що тоді чинилося. Діти мають бачити, що усі – рівні. Думаю, це нормально.

Сергій Дроздовський:

– Частіше проблеми виникають у батьків. Діти приймають «особливих» ровесників швидше завдяки своїй гнучкій психіці, але більш агресивно зазвичай налаштовані батьки дітей. Їм не подобається, що така дитина вчиться у їхньому класі.

5

– В Україні за останній рік ЗМІ писали про кілька випадків, коли із закладів харчування та спортивних комплексів виганяли людей з обмеженими можливостями. При цьому «аргументи» були дивними. Що ви можете сказати про це? Як діяти?

– Кожне порушення має кілька обставин. У кожному індивідуальному випадку потрібно розбиратися. Для цього ми збираємо усю необхідну інформацію, спілкуємося з обома сторонами конфлікту.

Швидше за все це типова ситуація, коли люди не хочуть брати на себе додаткові обов’язки, докладати зусиль, а тому у такий спосіб позбавляються «проблеми». У таких випадках не можна мовчати. Якщо ти знаєш, що це – правопорушення, то потрібно про це гучно говорити.

Спорт – це найлегший соціальний ліфт

– Люди з особливими потребами часто бувають скутими. Що ви порадите їм для того, щоб не впасти духом, розвиватися?

– По-перше, треба визнати, що всі проблеми, які ти маєш, це лише твої проблеми. Поки людина не усвідомить цього, не почне їх вирішувати, вони нікуди не зникнуть. Не треба сидіти вдома, дивитися телевізор і чекати, поки все вирішиться.

Людині треба в певний момент чітко собі сказати, що ці проблеми є, з ними треба справлятись, і вони ще будуть. Далі усе просто, як у всіх людей. Потрібно, щоб була мета в житті: велика, поменше, прагнути вирішувати їх і в цьому знаходити натхнення.

– Як сприяє цьому спорт та активний відпочинок?

– Останні досягнення української збірної на Паралімпіаді – це показник того, що така цілеспрямована політика України якраз на популяризацію спорту серед людей з різними формами інвалідності дає свої плоди. Якщо років 10 тому, коли усе тільки починалось, з’являлися перші стипендії, місця у юнацько-спортивних школах, ніхто не вірив, що це матиме результат. То сьогодні ми бачимо, що сплеск індустрії спорту навколо людей з інвалідністю – це безумовно дуже добре.

Спорт – це найлегший соціальний ліфт. Успіх у спорті відразу робить тебе успішним у житті. І зрозуміло, що якщо є найменша можливість спробувати, то потрібно пробувати. Особливо це стосується дітей.

– Мета вашого візиту – обмін досвідом. Що ви могли б запозичити в українських колег, а що – запропонувати їм?

– Те, що можемо дати ми – це наполегливість. Бо тривалий час без змін ми вимушені жити та працювати із тими проблемами, які існують. Окрім того робимо усе можливе для того, що їх усунути. А те, що ми хотіли б взяти у вас, – це дух свободи і віру в те, що зміни можливі.

0 коментарів

Залишити відповідь