"Люди можуть не помічати краси навколо, але себе коханого кожен хоче бачити на полотні", - вулична художниця з Черкас










"Люди можуть не помічати краси навколо, але себе коханого кожен хоче бачити на полотні", - вулична художниця з Черкас











Ми познайомилися із Галиною Вікторівною випадково. У центрі міста двоє полісменів розмовляли із жінкою, яка роками продає картини на вулиці. Їхня розмова тривала недовго. Стало цікаво, що ж правоохоронці хотіли від майстрині. Виявилося, що художницю з десятком її картин прирівняли до продавчинь із каталожною косметикою, квітами та білизною.

Хто не помітив, у місті йде активна боротьба зі стихійниками. Полісмени були поблажливішими, художниці дозволили залишитися зі своїми роботами, але попередили, що за першим сигналом доведеться звільнити місце у закутку біля "МакДональдза".

- Мене це дивує. В усіх містах є місце для художників, а в нашому - немає. Ще й окрім того, "ганяють" з вулиці, як собак, - обурюється художниця вже під час нашої зустрічі.

От так "ІнфоМІСТ" напросився посеред вулиці до черкащанки, що вже 13 років виносить своє мистецтво в люди. Спілкувалися про подорожі, досвід роботи в театрах, майстернях, малювання на людях та побут.




Переїзди, театри, фабрики...
Жінка народилася на Уралі, але все свідоме дитинство провела в Черкасах. Закінчила 2-гу школу. Потім поїхала навчатися в Одеське театрально-художнє училище. Вийша звідти художником по костюмах. Каже: малюванням захоплювалася все життя.

- Коли я була малою, мені ніхто не дозволяв малювати. Бо усі підручники, зошити були в портретах. Я завжди малювала людей. Природу не особливо любила зображати. Зараз - навпаки, - говорить пані Галина.

Після навчання в Одесі жінка одружилася. Чоловік був інженером водного транспорту, коли його відправили працювати у Владивосток, черкащанка поїхала за ним. Прожила там 16 років. Встигла попрацювати у Драматичному театрі імені Горького, в ТЮЗі (Театре юного зрителя). Жартує, що шукала, де краще. Згодом знайшла себе у сучасній моді. Працювала художником на фабриці пошиву та ремонту одягу. Вже ближче до від'їзду там організувався Будинок моделей. Нині жінка часто заходить на їхню сторінку в мережі та слідкує за його розвитком.


Після розлучення із чоловіком Галина Вікторівна повернулася у Черкаси, де жила її мама. Тут могла б працювати за своїм фахом, художником по костюмах. Але в черкаському театрі бажання такого у неї не виникло. Каже: театр менший, життя не таке бурхливе, як у владивостоцькому.

Зрештою пішла працювати на фабрику пошиву та ремонту одягу. Говорить: при ній діяла навіть швейна лабораторія. Жінка була найстаршою у колективі, так згуртувала усіх, навіть нині спілкується вже з екс-колегами.



- Ми "варились" у цій справі, робили демонстрації моделей. Коли тільки набралися сил, почали робити гарні покази - усе розпалось, фабрику знищили. Просто організували кілька приватних ательє, які працюють і нині, - говорить жінка.

Згодом вона вийшла на пенсію, але запал творити лишився. Старим колективом у неї вдома починали робити колекцію.

- Не знали, куди сунемось. Для початку створили колекцію казкових капелюхів із флезеліну. А потім зшили під них моделі зі штор та інших підручних матеріалів. Тоді особливо тканин, фурнітури не було. Ми із такого "г" робили цукерку, - сміється майстриня.


Про роботу на вулиці
Після того, як жінка вийшла на пенсію, вона виховала двох онуків. Коли хлопці подорослішали, поїхали навчатися в Канаду, тоді вона й засумувала. Вирішила, що треба чимось займатися.

З 2004 року жінка виходить на вулиці Черкас зі своїми роботами. Каже: перші роки люди купували, але за останні два роки попит знизився. Галина Вікторівна бідкається: якби знала, що чекатиме на неї через 10 років, то працювала б з подвійною силою. Говорить, що могла б уже закинути цю справу, але поки їй вдається продавати по кілька портретів у місяць, поки й виходить на вулицю.


- Я приймаю замовлення на портрети. Це в мене, слава Богу, добре виходить. Шкодую, що не почала раніше писати. Люди можуть не помічати краси навколо, але себе коханого кожен хоче бачити на полотні, - говорить жінка.

Малює вона із фотографії. Не кожного може запросити в дім, адже живе одна, а клієнти можуть бути різними. Досвід роботи на вулиці з натури теж має, але прикрий.



- Я спробувала колись. Але у нас в Черкасах публіка дуже цікава, - посміхається художниця. - Я присіла, взяла планшет, почала працювати... Боже, стільки ж я всього почула за перші хвилини. І похвали, і зауважень, і "фу", і "гидотна." Після цього сказала, що більше не практикуватиму.

Люди вражають її безпосередністю.

- Одна жіночка недавно мене так розчулила. Підходить і каже: "Хіба це квіти? От я малюю квіти. Так у мене ж квіти". Що вона хотіла почути? Ну, слава Богу, я щаслива за неї. Люди такі прямі, як діти, - знову посміхається.




Зараз із посмішкою пригадує і першого вибагливого клієнта. Чоловік замовив у неї портрет. Дав 50 гривень авансу зі 350, яких коштувала робота, попрохав підібрати рамку. Вона змалювала його з фотографії, нічого не змінювала. Та коли він прийшов забирати роботу, то спровокував цілий скандал.

- Став у позу і каже мені: "Це - не я". "Як це не Ви?", - відповідала я. Позгукувала усіх продавчинь, які були поруч, показала фотографію, всі глянули на цього мужчину, потім на портрет та й говорять: "Копія". А він усе одно вперся. Зрештою я сказала, що мені нічого непотрібно від нього і все. А він: "Портрет що вам буде?". Я так розсердилась. Підозрюю, він заздалегіть продумав цей план, напевно, грошей не мав і хотів забрати роботу. Зрештою він пішов, а я так розгнівалась, на емоціях як пожбурила тим портретом, рамка розлетілась, зрозуміло. Що ви думаєте... Той чоловік повернувся, забрав портрет і пішов. От вам і наш народ, - говорить художниця.


Повільно і зі скрипом...
Так черкащанка характеризує продаж своїх робіт на вулиці останні кілька років. Якщо раніше для неї хорошим показником була одна продана за тиждень робота (окрім отриманих замовлень), то нині якщо вдається хоч 3-4 портрети зробити, це вважається успіхом.

Середня вартість її картини - 250 гривень. Є дешевші, є дорожчі. Але зараз вона зізнається, що "йде на повідку" у покупця.

- Якщо людина вподобала картину і каже: "У мене тільки 250 гривень", то я їй віддам і за таку суму. Звісно, це несерйозна ціна, але що вдієш. У людей грошей немає, я розумію, що оцінити як належне вони просто не зможуть, - каже майстриня.





Фарби та пензлики жінка не купує. Ще в радянські часи зробила пристойні запаси. Нині ними й користується. Жаліється, що дорого коштує полотно. Але коли сутужно, то малює на чому завгодно.

Останні роки живе за рахунок портретів. У середньому замовляють 2-3 роботи на місяць. Олівцем коштує 190 гривень, фарбами - 350. До пенсії у 1400 гривень, з яких на комунальні послуги з субсидією віддає 700-800 грн, кошти за портрети є хорошим бонусом для життя.



- Мало роботи. Раніше, коли приходила додому, то складала список термінових замовлень. І там було 6-7 позицій. А зараз - ніякого списку, якщо одна робота є, то добре, а немає - то нічого, - розповідає черкащанка.

Кожного разу із собою в місто жінка бере близько десятка робіт. Каже: найприємніше, коли підходять люди і кажуть, що вдома мають колекцію її картин. Тоді вона щаслива: це як "бальзам на душу".

- Я іноді раджу, коли людина обирає картину, яка пасуватиме у спальні, яка - у вітальні, на кухні, в коридорі. Попитом користуються великі роботи, але я такий формат не понесу, так вони тут і залишаться, - показує велике полотно на мольберті в квартирі.


Про будні...
Після маленької екскурсії по кімнатах, говоримо про рідних, будні жінки та вподобання.

- Готувати - не люблю, ніколи не заморочувалась на кухні, а зараз, коли немає чим зайнятися, то й борщик зварити можу, - з посмішкою розповідає художниця. - Люблю солоденьке, смачненьке, по мені видно (жартує). Готування - не моє, прибирати – терпіти не можу.

Раніше, зізнається жінка, багато шила, перешивала, поки мала гарну фігуру, комбінувала речі. Зараз в одязі все по мінімуму: штани, светр. Але на стіні висять прикраси, сміється, що любила гарно одягнутися та "позагравати" в стилі.

Нині жінка опановує інтернет, любить читати, гуляти містом, обожнює зустрічі з друзями. Пригадує, що раніше часто подорожувала і в цьому черпала натхнення. Серед "екзотичних" країн, які їй вдалося побачити, називає Японію, Сінгапур, Малайзію, Філліпіни, В'єтнам, Індію, Цейлон.

- Зараз зять нас із свахою ніяк відправити в Єгипет на відпочинок не може, - посміхається. - То вона захворіє, то я.



Жінка каже, що, окрім малювання, спробувала себе в прозі. У 2005 році з нею сталася прикрість. Майстриня зламала ногу і тривалий час змушена була сидіти вдома. Тоді взялася писати автобіографічний роман.

- Я давала заготовки подружкам почитати. Вони були у захваті. Зрештою я подарувала його своїй знайомій письменниці з України Тетяні Акаменюк, яка живе та творить нині в Німеччині. Вона пише таку ж легку та дотепну прозу.

Ще півгодини говоримо з пані Галиною про квіти, книги, її рідних та картини. Ділиться душевними розповідями про зустрічі зі своїми друзями , колегами та розповідає про життя онуків у Канаді.

Не сидіти без діла - це її девіз по-життю. І найголовніше, що справи, в яких вона себе знаходить, припадають до душі й іншим.

Автор
Світлана Спасібіна

1 коментарів

Залишити відповідь