Краще знімати матеріали, де бракує “інгредієнтів”, але є душа, – черкаський документаліст Андрій Рогозін

29.08.2016, 12:14

Документалістів не може бути багато, адже не кожен готовий повністю віддатися іншій людині, іншій історії, іншому життю. Але інакше не вийде: ти повинен цілком зануритися в героя, аби фільм був справжній, без фальші та постановки. У цьому переконує черкаський студент Андрій Рогозін, який попри 4 роки навчання на журналістиці, знайшов себе у короткометражному документальному кіно.

Зазвичай Андрій обирає героїв для фільму, та цього разу – навпаки.

Знайомтесь: Андрія Рогозіна вже знають як режисера низки документальних фільмів на культурну та соціальну тематику.

Стрічка “Дякую, мамо!”, де Андрій виступив звукорежисером та монтажером, вже встигла побувати на 5 фестивалях і вибороти 3 нагороди.

Каже, прикро, що в Черкасах документалістика представлена роботами студента, але ми не погоджуємось. І сподіваємось, що розповідь про талановитого молодого режисера зацікавить черкаських кінолюбителів.

Застаємо Андрія за кілька днів до від’їзду в Київ, де на хлопця чекає навчання в Києво-Могилянській академії.

2

– Як захопився документалістикою? Чи надихнуло навчання на журналістиці, зокрема створення університетської студії?

– Нашому курсу пощастило – ми першими відкривали студію, де і з’явилось студентське телебачення. Пам’ятаю, як облаштовували її разом із викладачами “Могилянки”, самостійно робили новинні випуски. Якраз на цьому курсі нам дали завдання розказати історію про якусь людину.

Тоді я не розбирався в техніці, взяв у подруги камеру. Знав, що є диктофон, якщо поставити його ближче – буде кращий звук. На цьому мої знання вичерпувалися.

Я поїхав у село Головківка, де провів дитинство. Там живе письменник Олексій Соломіцький. Людині 86 років, він мав цікаву життєву історію, якою я і захопився.

– Це і була твоя перша робота?

– Так, мені сподобалось знімати, друзі теж говорили схвальні відгуки. Взагалі третій курс для мене став переломним, я зрозумів, чим справді хочу займатися. До цього, можна сказати, я себе обманював, намагаючись писати журналістські матеріали, пробувався до різних ЗМІ.

Колись уявляв себе із підкоченими рукавами, запаленою сигаретою за друкарською машинкою. Насправді все виявилось не так весело.

Практика на ТСН надихнула на створення відео, хоча телевізійні жанри і не подобаються. На той час я вже спробував себе усюди: у 2014 започаткував радіо Абрикос”, де розповідали про черкащан-порожувальників, музикантів, літераторів. Дописував на “Прочерк”, “Нову добу”, проходив практику в “Українському тижні”, зараз знімаю для “Громадського ТБ: Черкаси”.

Хороше кіно завжди знайде глядача

– Розкажи про подальші спроби. Велику увагу черкащан здобув фільм про кінотеатр “Україна”.

– Коли вже виокремив для себе документалістику, разом з однокурсниками зняв відео про переселенців-студентів. Це були перші спроби зробити щось велике, ці матеріали я надсилав журналістам 1+1, аби ті дали поради та оцінили роботу.

Потім ми задумали зробити матеріал про старі будівлі Черкас, але зробити неабияк, а дійсно цікаво. Перший випуск і останній був про кінотеатр “Україна”.

– Чому останній?

– Все просто – закінчився курс телебачення. Але ця відеоробота стала досить популярною, ролик зняли якраз незадовго до дня журналіста, на презентації був присутній тодішній міський голова Одарич… Все вдало збіглося (посміхається).

– Найбільш премійована робота за твоєї участі – кількахвилинний фільм “Дякую, мамо”. Як виникла ідея створення?

– “Дякую, мамо” ми зняли в межах курсів “зробити кіно за 7 днів”. 5 днів ми слухали лекції відомих режисерів, акторів. Серед яких були Любомир Левицький, він знімав “Тіні забутих предків”, Олена Фетісова, яка зняла фільм “Параджанов” та багато інших. Потім 2 дні знімали фільм. Саме тоді я почав розуміти, як професійно зробити якісний матеріал. До цього все було хаотично, писав сценарій, а потім знімав, звичайно ж, картинка не збігалася. Зараз продовжую розвиватись, читаю книги, переглядаю майстер-класи режисерів, особливо про операторське мистецтво, чого зараз мені бракує. З часом почали з’являтись свої методи.

Фото з архіву Андрія Рогозіна
Фото з архіву Андрія Рогозіна

– Чи складно знаходити героїв для картин?

– Це не складно, в кожного з нас є люди, про яких ми хотіли б щось дізнатись, чи просто поспілкуватись. У мене теж є такі люди, я не соромився і просто пропонував про них зняти.

– На лекції під час “Docu Sunday” ти розповідав, що обов’язково маєш захопитися героєм, він тобі має імпонувати. Траплялося, що обрана людина тебе розчаровувала?

– Був такий досвід. Не буду говорити, хто був моїм героєм, але такі випадки були (посміхається).

Я знімав фільм протягом півроку, вийшов би цікавий матеріал, було багато зйомок, але іноді треба жертвувати таким красивим матеріалом. У ньому не буде душі. Це як приготування їжі. Ніби всі інгредієнти є, а виходить несмачно.

Мені краще знімати матеріали, де не вистачає інгредієнтів, але в ньому буде душа. Тоді приємно їсти і мені, і глядачеві.

– Були випадки, коли герой відмовлявся від зйомок?

– Коли почав знімати цикл “Знайдене покоління” про бійців АТО, не було до кого звернутись. Якось не було знайомих. Поїхав тоді у госпіталь, так склалось, що потрапив до психологічного центру на прийом, сидів біля рибок, дивися в акваріум і зайшов АТОвець. Почав розповідати про проблеми в житті, говорив, що не розуміє своїх друзів, що хоче назад, дуже розчарований у війні, країні. Він не бачив наступного етапу у своєму житті. Тоді все перевернулось. Були здогадки, що є проблеми. Але тоді не говорили про ці проблеми. Проблема є, і за неї треба братися. Почалися зйомки.

Був такий день, боєць отримав нагороду і разом з побратимами пішов відзначати, хлопці замовили горілки… І тут дещо про методику документалістики: чоловіки піднімають чарку за тих, хто загинув, я ж не можу не випити за таке. Людина почала відкриватись, бо до цього герой був дуже закритий. Мені було важко знімати в той день (сміється). Але факт залишається фактом: я знімав реальну ситуацію, бійці почали говорити про речі далеко неофіційні, правдиві…

Але потім цей боєць неочікувано і для себе, і для мене поїхав знову в АТО, зйомка перервалась.

Насправді дуже сумно, коли один студент знімає документальне кіно, і навколо нього стільки шуму

 

– Як знайшов вже відомого “Токаря”?

– Після того, як мені не дозволили знімати в госпіталі, мовляв, я можу стати ініціатором посттравматичного синдрому, я поїхав шукати героїв в інших місцях.

Мені зателефонувала майже одразу Таня Кравець із ГО “Волонтер Черкащини” і сказала, що знайшла досить цікавого АТОвця Олександра Сергієнка, в якого проблеми зі слухом, в якого має народитись скоро дитина.
Олександр підійшов на головного героя.

Далі був наступний етап, коли я ходив за цією людиною, знімав і спостерігав. Дивився, чи він справді вирішує проблеми, чи підтверджує діями те, про що говорить. Саша був саме таким!

Спочатку я знімав без сценарію, а вже потім розповіді героя про те,  що буде далі, перетворив на сценарій.

Сценарії я даю перечитувати, хоч і кажуть, що це погано, але хочу, щоб послідовність фактів була правильною.

Важливо, що ти не просто фіксуєш дійсність, а робиш драматургію. Часто мучиш свого героя (сміється), іноді кажеш, що йому зробити. Це ніби і постановка, але ми так само відтворюємо реальний факт, при цьому робимо нормальну картинку.

Паралельно “Токарю” я знімав три роботи, дві з яких виявились невдалі. Один з героїв поїхав у АТО, як я вже говорив, інший – не відповідає моїм поглядам. Я просто перервав зйомку. Я бачив, що це може бути цікаво глядачам, але ця робота – як кістка в горлі, тому просто перестав знімати.

Згодом вийшов ще один матеріал про  сім’ю загиблого кіборга Олексія Панченка. Спочатку ходив лише до батька, ходив з ним по засіданнях, на мітинги, потім він випадково сказав: поспілкуйся з Вікторією, і не сказав хто це. Я поїхав і в процесі зйомки розумію, що це його дружина. Тому показав у фільмі і дружину, і сина. Цей творчий хаос об’єднав у сюжет, використавши прийом обрамлення. Я зняв сина, який їде на подію, у результаті ролик завершується тим самим – він приїжджає на цю подію, відкриває пам’ятку. Це показує, що сім’я робить все для того, аби пам’ятали, хто їхній батько.

– Усі фільми знімаєш сам? На перший погляд це видається дуже складно. 

– Так, але в цьому є як мінуси, так і плюси. Оператор зніме краще, треба постійно нагадувати собі слідкувати за звуком. А з іншого боку документалістика, якщо особливо знімаєш на соціальну тему, інтимна штука, герой відкривається повністю, довіряє тобі все своє життя. Тут важливо бути самому, ефект на екрані зовсім інший, герой дивиться прямо в об’єктив, він сповідається, і глядач відчуває, ніби сповідуються саме йому.

Монтую також сам, що, власне, і провокує розвиватися у всіх цих сферах.

Найбільше люблю розповідати про людей, слухати їхні історії, у цей період я для них найкращий друг, а вони для мене – сенс життя

– Ти досить багато знімав, як для студента, встигав і навчатися в університеті, і робити фільми?

– Гуманітарна освіта – не медична, якщо пропустиш курс анатомії, то все. А якщо пропустиш Бальзака, то можна почитати потім.

Я казав героям, що студент, вони розуміли – є навчання. Але інколи  доводилося жертвувати (посміхається).

– Відправляєш свої роботи на конкурси?

– Кінематограф багато в чому залежить від підтримки. Часто думають, що продюсер чи дистриб’ютор – це просто люди, які дають гроші в кіно. А насправді це люди, які займаються останнім етапом в кіно, коли режисер виконав свою роботу, продюсер вирішує, хто рекламуватиме, куди підуть гроші і так далі. Це досить складно. Документалістам зазвичай ніколи про це думати. Я впевнений, що багато класних матеріалів ви не побачите на фестивалях, ви їх побачите у телевізійному форматі або ж просто в мережі.

“Дякую, мамо” вдалося зібрати таку кількість нагород саме через класну продюсерську кампанію. Його усюди намагались просунути.

Зараз мене не повністю влаштовує результат моєї роботи, впевнений, що можу краще. Тому поки що не надто часто беру участь у конкурсах. Тим більше якась золота мавпочка кращим життя не зробить.

Хороше кіно завжди знайде глядача. Як це пафосно не прозвучить, “Токар” все ж знайшов глядача, я його взагалі не популяризував.

Звичайно, в планах більше перейматися і тим, що буде на виході, куди матеріал піде далі. Для мене головне, щоб він був. Це найголовніше.

Якщо подивитись, документальні фільми майже не знімають. Насправді дуже сумно, коли один студент знімає документальне кіно, і навколо нього стільки шуму.

рог

– Як узагалі оцінюєш стан документалістики в Черкасах?

– Це покликання, щось внутрішнє і не кожному дано. Не кожний захоче жертвувати власним часом, життям заради іншої людини, не мати особистого, тут треба себе повністю присвячувати, тому документалістів завжди буде небагато. Плюс неприбутковість.

Це елітарний жанр, який не всі і зрозуміють. Можна порівняти із вуличною фотографією. Одна справа робити постановочні знімки, інша – ходити вулицями. Не кожному це подобається.

Документалвстів може бути більше, але часто людям просто не вистачає сміливості. Просто подзвонити тій людині і розказати про неї історію.

– Уже обзавівся власною технікою чи досі позичаєш камеру в подруги?

– Тема обрання техніки незмінна. Завжди доводиться в когось брати. Якщо художнє кіно –  це хороша камера і мало батарейок, то документалістика – це погана камера і багато батарейок. Їздив по всіх Черкасах, набирав батарейок, флешок, на “Громадському” брав звук, камера вже є своя. Іноді це забирає надто багато часу, особливо взимку. Але за це не думаєш, коли живеш цікавим героєм.

Документалістика – це покликання. Не кожен захоче жертвувати власним життям заради іншої людини

– В одній із програм ти говорив, що деякі фільми дивишся тільки на великому екрані. Щоб відчути атмосферу справжнього кіно?

– Деяке кіно треба дивитись на комп’ютері. Є фільми, які не призначені для цього. За комп’ютером можна не сприйняти сам фільм, не отримати результат… Режисер не робить фільм для того, аби його подивились на телефоні, він робить його для великого екрану, щоб глядачі максимально пережили історію. Звичайно, якщо це хороший фільм.

– Які фільми любиш дивитися?

– Дивлюсь багато різних фільмів. Є так звана Нова хвиля французьких режисерів 60-х років, серед яких Франсуа Трюффо, Робер Брессон – це люди, які робили кіно для великого екрану. Там немає спецефектів, можуть просто говорити дві людини. Але в цьому і полягає магія кіно, ти дивишся, і не можеш відірватися. Ніби читаєш цікаву книгу. Подобається соціальне американське кіно 70-х років.

Я орієнтуюсь не на назви фільмів, а на імена режисерів. Це те ж саме, як ми читаємо книжки – орієнтуємося на авторів.

Не в кожного свій стиль, але якщо ти побачив і сподобалось, то ти і далі будеш дивитися. Люблю фільми Робера Брессона,  Андрія Тарковського,  Мікеланджело Антоніоні, є такий хороший режисер Девід Лінії, який зняв один із моїх найулюбленіших фільмів “Лоуренс Аравійський”, від нього просто не можна відірватися.

рогоз
Фото з архіву Андрія Рогозіна

– Одна студентка писала про тебе, що в дитинстві ти писав романи і мріяв бути в центрі уваги. Щось змінилось, чи досі мрієш про визнання?

– Марнославне шось мабуть є, думаю, всім подобається, коли їх хвалять і говорять про тебе, що ти талановита людина (сміється).  З приводу романів… Мені подобалися завжди дві речі – читати і розповідати історії. Спочатку два ці улюблені заняття чомусь об’єднав у написання, потім об’єднав у відео.

– Не шкодуєш, що вступив на журналістику, а не, приміром, на режисуру?

– Думаю, у 17 років мало хто одразу розуміє, чим хоче займатися в житті. Це як невеличку рибку кинути в акваріум з піраніями. Я був такою рибкою, мені було все одно. Можливо, в цьому випадку зіграла і самовпевненість, мені говорили: куди б я не пішов – все одно займатимусь своїм в результаті. Так і сталося. Навіть якщо документалістика мені набридне, я знаю, що мені сподобається щось інше, і це буде моє.

– Зараз працюєш над сценарієм або ж фільмом?

– Тарковський говорив, що в будь якого режисера має бути 15 ідей. Хоча він зняв 7 фільмів (посміхається).
У мене є плани, що знімати, але в документалістиці сценарії наперед не пишуть, відштовхуєшся вже від фактів. Є абстрактно написані сценарії, але знаю, що в Черкасах вже не зможу знімати, тому ці сценарії пов’язані з Києвом.

Скоро вийде ролик у досить невластивому для Черкас жанр тревелжурналістики. Хоча він дуже популярний, але не в Черкасах. Ми з товаришем вирішили зняти матеріал про те, як подорожували Черкащиною в Корсуні, Мошнах та Стеблеві – на батьківщині Нечуя-Левицького.

Подався на кілька грандів. Зараз я розумію, що треба пропагувати фільми, хоча до цього цим абсолютно не переймався.

Взагалі я один з тих людей, які не планують, що буде завтра. Як каже наш ректор, хочеш насмішити бога – розкажи йому про свої плани. Є абстрактні наміри, а є дія, тому я намагаюсь одразу діяти, якщо це раціонально.

1

– 14 серпня у Черкасах відбувся захід “Docu Sunday”, присвячений документальному кіно. Відчув, що черкаські любителі документалістики почали об’єднуватись?

– Творчі люди дійсно почали гуртуватись, але, на жаль, процес об’єднання відбувся нещодавно, до цього його майже не було. Раніше інколи збирались по кілька людей в Talent HUB… Радує, що люди зацікавились документалістикою.

– Ти знімав художні фільми? Чи лише документальні?

– Так, знімав і художні фільми. Минулого літа хотів взяти участь у фестивалі, треба було зняти про любов у Черкасах. Я зібрав першокурсників, які і були моїми акторами, але не встигли домонтувати. Фільм називається “Поштар”, головний герой – поет, а сам сценарій також віршований.

Але найбільше люблю розповідати про людей, слухати їхні історії, у цей період я для них найкращий друг, а вони для мене – сенс життя.

Спілкувалась Олена Шаповал

0 коментарів

Залишити відповідь