«Коли закінчував будувати собор, у моїй голові поселився голуб», – Митрополит Софроній (інтерв’ю)

Жартома називає себе «окаянним Софронієм», з ентузіазмом розповідає про майбутній прихисток для випускників сиротинців,  обурюється нахабністю будівельників та неохоче говорить про «ціну» найвищої в Україні дзвіниці у формі голуба, яку нині будують у Соборному сквері Черкас.

Про зустріч із автором проекту, Митрополитом Черкаським і Канівським Софронієм, домовляємося заздалегідь. За кілька днів приходимо на інтерв’ю до його кабінету, що в приміщенні єпархіального управління, поблизу Свято-Михайлівського кафедрального собору. В кабінеті – холодно. На столі та в шафі – книги, статуетки, ікони.

Розмова про будівництво унікальної дзвіниці в Україні розпочинається здалеку. Митрополит каже, що все почалося з його приїзду на службу в Черкаси та рукопокладання на початку 90-тих.

Митрополиту Софронію, в миру – Дмитрук Дмитро Савич, нині 76 років. Він є архієреєм Української православної церкви (Московського патріархату), з 1992 року – митрополит Черкаський і Канівський. Його називають одним із основних прибічників канонічної автокефалії Української православної церкви, лідером «проукраїнського крила» в УПЦ (МП).yocvez7a3m

Після школи працював на будівництві. Нині Софроній є почесним членом Академії архітектури України. Він збудував Борисоглібську церкву у Борисполі (1989 рік) та найвищий в Україні Свято-Михайлівський кафедральний собор у Черкасах (2002 рік).

Дзвіницю у формі голуба, що буде поряд із собором, почали зводити у 2008 році. Її висота має сягнути 136 метрів. Усередині планують облаштувати приміщення для дітей-сиріт, готель, оглядовий майданчик, бібліотеку, амфітеатр. Будівництво триває вже 8-ий рік. Що вдалося зробити, що у планах, де шукають ресурси на виконання робіт, Митрополит Софроній розповів нам в ексклюзивному інтерв’ю.

kolokray.com
kolokray.com

– Розкажіть передісторію будівництва дзвіниці. Як виникла ідея, хто був натхненником?

– Усьому натхненник і всьому ідея, і всьому зачинатель – Бог. Але Бог же не спускається з неба, не він це робить, а людина по його натхненню. І ця історія почалася ще тоді, коли я був присланий у Черкаси не по своїй волі єпископом. Цьому передувала ціла історія мого обрання, яка закінчилася тільки за 8 разом. Сім разів я категорично відмовлявся від звання.

– Чому?

– Тому що я знав, що я хороший, глибоко віруючий каноніст, я добре знаю устави, історію церкви. А тому я співставляв своє буття на кафедрі із можливостями, які міг використати на благо церкві. Вважав себе недостойним, нікчемним рабом Божим, тому й не хотів бути єпископом.

І сьогодні є дуже багато охочих забрати шматок цього місця, щоб продовжити безчинства. Але я веду війну

– Чому за 8 разом погодилися?

– Я погодився лише тоді, коли мене налякали, що моя відмова – це хула на Духа Святого. Наголошую ще раз, що я – глибоко віруюча людина, тому мене це налякало. Єдиний гріх, який не прощається, то хула на Духа Святого.

Коли мене рукопокладали (обряд посвяти людини, наділення її правом проводити обряди та таїнства – ред.), я не мав ніяких єпископських регалій. Не було ані єпитрахилі (довга стрічка, що огинає шию і обома кінцями спускається на груди – ред.), ані фелоні (верхній одяг священика для богослужіння – ред.), ні нормальної митри (головний убір – ред.). У мене нічого не було, бо я себе не готував на цю велику стежку до скону життя.

Я був готовий до чистого, духовного, монаршого життя на приході, коли мене відправили із Москви. Тоді, щоб потрапити в монастир, треба було працювати на КГБ. У мене не виходили двом «господінам» служить (робить паузу).

Після Москви я був 7 років священиком у Черкасах. Я знав нужду людей і знав ту страшну історію, яку вчинили над Черкаською областю. До 54 року Черкаської області не було, вона вважалася частиною Київської. Після «гарної праці» «атеїстичної зарази» в Черкасах не залишилося ні одного живого храму. А було два монастирі, близько 10 храмів…

У 61-му році «вельми всіма шанований Хрущов», який обіцяв, що вже у 80-му році не буде ні одного попа і буде комунізм, зруйнував останній храм. Йдеться про залишки колишнього Свято-Онуфріївського чоловічого монастиря, який існував в Черкасах на початку ХХ століття. Це була резиденція Єпископа Черкаського.

Коли руйнували Свято-Троїцький храм, де стоїть зараз баба із вогнем у руці (монумент «Батьківщина-Мати» на Пагорбі Слави у Черкасах – ред.), то вирішили іконостас, і частину ікон, і все що було, і мощі преподобномученика Макарія перенести у маленьку трапезну монастиря, яку переобладнали під храм. Оце і все, що було в Черкасах. Ані храму, ані молитовного дому на 400 тисяч жителів у 1980-их роках.

0jmw9tconx0

Я знав цю нужду, а тому коли я приїхав сюди єпископом у 1992-му році, то з першого дня почав шукати місце, де можна було побудувати єпархіальний собор. Півтора року я воював за місце, де нині стоїть Свято-Михайлівськоий кафедральний собор.

Тут (у Соборному сквері – ред.) на 12 гектарах було інтернаціональне кладовище Нікопольського собору, який був найбільшим у Черкасах. На місці кладовища утворили парк. Так добре було атеїстам, щоб на останках своїх предків чинити безчинства.

Ось тут, де зараз у мене маленький скверик, був танцювальний майданчик. Коли там ставили стовп для освітлення, то із землі витягнули косу. Людей взяла цікавість, і вони вирішили подивитися, чия то коса. Так викопали труну, у якій лежав священик, ніби учора похоронений.

Тоді на кладовищі хоронили і подвоє, і потроє, і сім’ями. На території вимуровували крипти (частина храму, що служить для поховання та виставлення для шанування молей святих та мучеників – ред.) Так от люди взяли та й занесли гроб зі священиком у одну із крипт, яка була у доброму стані, закрили її, влили 60 кубів бетону і поставили цей стовп, щоб світив для тих, хто буде казитися на головах своїх предків.

І так це було до тих пір, поки з’явився «окаянний» Софроній у Черкасах в 92-му році (посміхається). Мені пропонували кілька місць для храму. Я поїхав на них дивитися та, скажу з гумором, по моєму нюху вони не підходили, і я вирішив, що буду будувати храм у Соборному сквері, на цьому місці, щоб більше ніколи не дозволити нікому плюндрувати ці святі місця та насміхатися над своїми предками. Хоча  і сьогодні є дуже багато охочих забрати шматок цього місця, щоб продовжити безчинства. Але я веду війну.

– Іншим ви сюди ступати не даєте,  самі ж продовжуєте забудовувати територію. Давайте повернемось до теми дзвіниці. Чому саме тут?

– Я ж якраз веду до дзвіниці (не дослуховуючи питання продовжує історію Митрополит Софроній). Коли перевели цей парк (раніше Соборний сквер йменували Першотравневим парком) у сквер, тоді вже вирішили питання виділення мені місця для будівництва собору. Собор уже стоїть тут. Он бачите вже (показує у вікно).

t4qe5gn5bzu

– Скільки років тривало будівництво собору?

– Собор будували 6 років.

– А за скільки років плануєте завершити зведення дзвіниці?

– На дзвіницю у мене немає плану. Коли я вже закінчував будувати собор, у моїй голові поселився голуб. Так у мене в планах з’явилося будівництво дзвіниці. Але якої? І цей голуб, який поселився у мене в голові, сказав, що дзвіниця має бути у формі голуба. Бо він – це як символ миру, спокою та Духу Святого, який зійшов і відкрився людям, коли хрестився наш Господь Ісус Христос. Я ходив і виношував цю ідею.

Розмову перебиває дзвінок на мобільний Митрополита Софронія. Він дістає гаджет із кишені, вимикає звук та продовжує розповідь.

Спочатку голуб мав бути із розпущеними крилами, але через певний час він у мене вималювався у такому вигляді, який має зараз.

Та  ідея не тільки побудувати дзвіницю. У мене виник інший задум – використати ту площину, яку матиме дзвіниця, для того, щоб прихистити дітей-сиріт. Я знаю, ви знаєте, і всі знають, що після закінчення інтернату діти не всі вступають у навчальні заклади. Вони, до нашого нещастя, нікому не потрібні. Тому для тих дітей, які закінчать школу і не знатимуть куди податись, я будую дім. І після того, як дитина отримає середню освіту і змушена буде покинути стіни інтернату, я зможу прихистити її у себе. Протягом 3-4 років я буду за нею слідкувати, буду її навчати і пускати в життя. Для цього я вже навіть збудував школу.

– Що це буде за заклад і яку освіту у ньому здобуватимуть ваші майбутні вихованці?

– Я мав розмову із нашими університетами. В мене була ідея, що дитина, яка провчиться у мене 3-4 роки – буде дипломованим спеціалістом. Із колишнім ректором ЧНУ імені Богдана Хмельницького Анатолієм Кузьмінським ми говорили про те, що наші діти будуть їздити в університет і слухати там лекції.

Та окрім світського напрямку, школа матиме й духовний. Дитина, яка закінчить навчання у мене, може стати як фахівцем і поза стінами собору, так і бути духовним служителем, бо поряд із загальноосвітніми предметами вивчатиме богослужіння.

– Школа буде не у приміщенні дзвіниці?

– Школа вже є. Вона поряд, у приміщенні колишнього тиру для правоохоронців. Унизу на першому поверсі будуть практичні кімнати: іконописна, швейна, різьбярна, пекарня, ювелірна. І якщо у когось з дітей буде закладене від Бога вміння, то вони зможуть освоїти його на практиці та отримати спеціальність.

У школі я вже навіть класи облаштував. За власним проектом зробив парти. Для цього пригадував, за якими мені доводилися сидіти. Я виходив із того, що нині 80 % дітей – сколіозні. Зараз як: рівний стіл,  і та дитина сидить 4 чи й більше годин скурчена (зігнута – ред.). А дякуючи Чорнобилю, кістки наші хворі, дуже слабкі, багато дітей – зі скривленими хребтами. Тому я зробив парти з нахилом: підіймаєш поверхню, а там поличка, кладеш свої книжки і закриваєш, на парті чорнильниця. Так зручніше сидіти й писати.

– Повернімося до теми дзвіниці. Вона буде найвищою в Україні. Це дуже масштабний проект. Скажіть, перед початком робіт ви рахували, у скільки обійдеться будівництво?

– У мене кошторису немає. Так було, і коли я почав будувати собор, і продовжував зводити його із порожньою кишенею, але не зупиняючись, витрачаючи те, що є. Оце і весь мій кошторис, я не рахую.

– Звідки тоді берете кошти?

– А гроші – це ті копійки, які віруючі приносять у храм, коли приходять помолитися. Окрім того, мені здають невелику суму із благочинних районів. У мене їх 12-ть. Кожен щомісяця несе свій вклад на єпархію. Це такий закон. Усе йде на будівництво, як і ті копійки, які ми збираємо із наших черкаських храмів.

Уявіть собі таку цікаву картину. Коли я прийшов у Черкаси, в мене у касі був нуль. Але я не шукав грошей, я не шукав спонсора. На той час я мав досвід будівництва храму в Борисполі. Я там трішки навчився і те, що вже знав, досвід, який там отримав, я переніс сюди.

Нема кого взяти на роботу, бо їдуть у Польщу, у Чехію, Росію, Італію. Куди тільки не їдуть! А в себе не хочуть працювати

– Півтора року тому йшлося про 35 збудованих метрів. Що змінилось з того часу?

– Уже є 50 метрів нової дзвіниці. Унизу приміщення все зроблено: і кухня, і комора, і столова. Остання – повністю організована на 180 осіб. Навіть і столи вже стоять. Правда, ще немає в мене матеріальних можливостей придбати усе, що треба для кухні.

Паралельно і дзвіниця будується, і внутрішні роботи виконуємо. Але у зв’язку з тим, що у нас немає робочих рук, будівництво вже місяць не відбувається. Усі мої працівники, які тут були, розійшлися, їх не влаштовувало те, що у нас є. Нема кого взяти на роботу, бо їдуть у Польщу, у Чехію, Росію, Італію. Куди тільки не їдуть! А в себе не хочуть працювати. Там вони рабами, а тут – вольними (обурюється). 60% робочих, які були в мене, їздили за кордон. Там вони працювали, а тут за місяць назбирав піввідра недопалків та й кажу: «Хлопці, ви робити чи курите?». Моє здоров’я трішки «пошатнулося». Тому я щодня нагору виходити, щоб контролювати їхню роботу, не мав сил.

qjzndumfzja

Після розповіді про недобросовісних працівників Митрополит робить паузу. За мить розмова швидко переходить в інше русло.

Коли в мене сформувалася форма цього голуба, ми вже забивали палі 12 метрів углиб землі, на яких буде триматися дзвіниця. Тоді мене попросили відкрити свій паспорт. Я подивився.

–  І що? (пауза)

– Якщо ти подивився у паспорт, то у тебе мозок висох, ти не розумієш, що ти починаєш (стукає себе пальцем у висок).

– А що таке?

– Ти рахував, скільки тобі років?

А тут уже 70 і треба починати це будівництво. Тоді голуб, який вилетів у мене з голови, коли я задумав будувати, після думки відмовитися від будівництва, знову оселився у моїй голові. Він сидів до тих пір, поки я не сказав: «Добре. Досить. Набрид. Голубенята повилазили. Утікай і ти з голови. Я буду будувати» (посміхається).

Назвіть мені хоча б один об’єкт в Україні, навіть просту, невеличку дачу бізнесмена. Вона ж будується не просто так, а тому що у людей є гроші. А я будую і в мене грошей немає

– Дзвіниця має вже третину запланованої висоти. Це найбільша частина площі – «тулуб голуба». Вище дзвіниця стає вужчою.  Розкажіть про площини.

– Унизу дзвіниця матиме по 32 метри довжини та ширини. Угорі, де буде майданчик (на висоті ста метрів), на яку зможуть піднятися охочі подивитися на місто з висоти, по периметру дзвіниця буде удвічі вужчою – 16 метрів. Ближче до голови – 20 метрів. На голові у голуба буде не купол, а корона. На ній – куля, а на кулі – хрест. Від хреста і донизу я нарахував висоту у 136 метрів.

2

– Ці 50 метрів були найзатратнішими через більшу площу «тулуба». Скажіть, скільки витратили коштів на ці роботи?

– Я не знаю. Це треба піти подивитись у бухгалтерію. Я знаю, який у мене річний прибуток, увесь він іде на будівництво. Але! Будується не тільки дзвіниця: ведеться розпис храму в Південно-Західному районі, будується храм на Чіковані (майже завершений), триває розпис у храмі на Митниці. А це все за рахунок цих коштів. Тому сказати, що все-все витрачаю на дзвіницю, я не маю права, бо відрахування йдуть і на інші храми.

У нас ідея – не гроші. Будує Бог і це дуже дивно. І це я вам кажу на 100 %, бо в цьому я переконаний. Назвіть мені хоча б один об’єкт в Україні, навіть просту, невеличку дачу бізнесмена. Вона ж будується не просто так, а тому що у людей є гроші. А я будую, і в мене грошей немає. Але Господь посилає стільки, скільки мені треба для того, щоб використати їх у цьому році.

– Чому саме 136 метрів? Дуже масштабний проект потребує значних фінансових ресурсів, часу та робочих рук.

– Я вираховував, розраховував, і так склалось, що вийшло аж 136 метрів. Окрім того, це пов’язано з тим, на якій висоті я запланував розмістити дзвони.

У світі майже в усіх дзвіницях церковні дзвони розміщують на максимальній висоті 18-25 метрів. А в моїй дзвін буде висіти на 80 метрах. І можете собі уявити, яким буде діапазон його звучання! Воно вб’є всі бацили у Черкасах. Наше місто буде чистим.

Щоб мати такий дзвін, треба до 4 мільйонів гривень. А що це для бізнесменів…

– Одне із місцевих видань раніше писало, що найтяжчий дзвін важитиме тонну…

– Яка тонна! (недослуховуючи питання) Про яку тонну ви говорите! Найменший дзвін буде важити 7 тонн.

– Де такі роблять?

– У Воронежі. Свого часу привезли такий семитонний дзвін для ігумені Катерини в Чигиринський жіночий Свято-Троїцький монастир. І в нас роблять дзвони: у Києві, Дніпрі, Полтаві, Луцьку. Але чи такого масштабу – не знаю. Робили й на Донеччині, але ця область тепер стала так званою республікою, туди не доберешся, там кордон. І от проблема.

Може якийсь, я скажу грубо (посміхається), божевільний бізнесмен захоче залишити по собі пам’ять і скаже: «От я тобі дзвін зробив»… У Черкасах ще поки немає таких. Хоча… Є один, я його імені називати не буду, він мені дав частину дзвонів, але не для дзвіниці, а для храмів, які вже є. Тому я сподіваюсь, що може таки колись хтось…

gtuymvwij1w

А це небагато. Щоб мати такий дзвін, треба до 4 мільйонів гривень. А що це для бізнесменів (обурюється), коли зараз наші керівники заповнюють декларації, а в них – мільярди не гривень, а мільярди доларів та євро.

У мене є велика колекція старовинних, дореволюційних листівок. Я хотів їх продати, щоб мені дзвін зробить. Але на них немає мисливців, нікому вони не треба.

– Розкажіть, які об’єкти та на якій висоті ви плануєте розмістити у дзвіниці?

– Із 70 до 80 метрів висітимуть дзвони. На 80 метрах буде останній майданчик. На 20 метрів від неї буде отвір. Уже зараз, якщо ви підніметесь на 50 метрів, то вітерець гарний гуляє. Без цього проміжку дзвіницю увесь час розгойдуватиме. Тому по моїх розрахунках з 80 до 100 метрів будуть лише колони. Потім, на 100 метрах, буде оглядова площадка. У «голові голуба» – система ліфта.

–  Вхід на оглядовий майданчик буде платним?

– Я ще не думав. Але швидше за все відвідувачам треба буде якусь «енну» суму заплатити за те, щоб піднятися та з такої висоти поглянути на Черкаси. Мені ще за щось треба ж і всередині все належно оформити.

– Повернімось до об’єктів.

– Із низу і до 12 метрів висоти буде амфітеатр. Там поміститься 800 глядачів. Сцена буде площею десь 24 на 20 метрів. На ній можна буде показувати релігійне церковне мистецтво і, можливо, пісенне мистецтво України. Буде бібліотека, музей. Усе там на місці буде. Але це ще, дай Бог, дожити до того.

3

Буде готель. Уже готові 4 кімнати. Тепер модно казати «євро» (посміхається). Якщо родичі дітей, які у нас  житимуть, захочуть їх провідати, то вони будуть поселятися у цих номерах. Можливо, якщо будуть вільні місця, то даватимемо таку можливість і гостям міста.

Гуртожиток для дітей у дзвіниці розрахований на 150 осіб. Уже зараз у мене є можливість поселити третину. У кімнаті мешкатимуть по троє. Діти будуть повністю забезпечені: житимуть, навчатимуться, харчуватимуться за мій рахунок. Навіть, можливо, отримуватимуть стипендію.

Та я б їх усіх взяв та трохи покатав по Дніпру цих бізнесменів, щоб вони знали ціну грошей

– Яка це буде сума?

– Я ще не думав. Коли я припиню будівництво, тоді усе витрачатиму на утримання дітей.

– А якщо говорити про глобальніше. Збудувати таке приміщення – це півсправи. Ви підраховували, у яку суму обходитиметься його утримання щороку. З чого братимете ресурс для того, щоб утримувати приміщення?

– Ще буде три тенісні корти, ще буде волейбольний майданчик на території, ще буде зроблено потяг, який залишився від того парку. Не хотів згадувати це чорне ймення… (пауза, посміхається) «Чортове колесо». Я його не зруйную, а перекрию, зроблю верх, усе оформлю, в мене навіть проект вже є, і там буде кав’ярня для дітей, які приходитимуть сюди із міста.

Від питання про утримання, як і про вартість будівництва, Митрополит ухиляється.

y8hbp6zeqvs

– Розкажіть, настільки складними були інженерні розрахунки для цього проекту? Які терміни вказували у паспорті будівництва?

– Інженерні розрахунки всі зроблені. Навіть підтверджені комп’ютером. Машина ще перевірила, чи в нас мозок нормально працює (сміється). А термін завершення будівництва я не вказав,  бо все залежить від різних факторів. Перший – це гроші, а другий – робоча сила.

Я ж кажу, немає в нас працівників. Буває так, що чоловік у мене 10 років тому працював, у мене навчився класти цеглу, а зараз приходить і заявляє, що хоче за одну цеглину 5 гривень. А де я візьму 5 гривень за цеглину? Я ж не бізнесмен, який гроші накрав, обікрав усю Україну і віддає ці 5 гривень робочому. І тепер живемо так, що не я керую, а мною керує неграмотний цегляр, який навчився у мене на будівництві. І він мені диктує, скільки він хоче грошей. Я йому, звичайно, не даю, бо в мене немає. А вони (бізнесмени – ред.) їм платять такі гроші. Та я б їх усіх взяв та трохи покатав по Дніпру цих бізнесменів, щоб вони знали ціну грошей.

– Коли ви починали будівництво, то воно отримало критику від користувачів у соцмережах та на сайтах місцевих ЗМІ. Писали, що «на тлі загального зубожіння населення воно як кощунство до власного народу». Як ви на це відреагуєте?

– Моє будівництво нікого не торкається, ніякої економіки (обурливо). Хай Гройсман дивиться і пояснює, чому у нас таке зубожіння. А мене це не стосується. Тому що ми нікого не оббираємо, ми ні в кого не просимо, я ні в кого не клянчу. Якщо хтось і дасть якусь десятку, то видно, куди вона йде (показує на будівництво за вікном).

o-ibh9wvcrg

Але тепер таке сталося… То що? Як зубожіння, то не треба нічого робити? Тільки думати за те, що ми зубожіли? Так от і не робиться нічого в Черкасах.

Відео ГО “Патріоти Черкащини”

0 коментарів