“Добре”, що ця трагедія сталася у часи Радянського Союзу, – спогади жінки, яка 24 роки бореться за дітей-чорнобильців Черкащини

У Черкаській області живуть 112 182 людей, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Із них 9 401 – безпосередні учасники ліквідації наслідків аварії.

Трагедія, що сталася 30 років тому, відлунюється донині. Вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС за сумарною радіацією ізотопів (50 мільйонів кюрі), викинутих в повітря, перевищувала в 30-40 разів вибух бомби в Хіросімі 1945 року. 

Сотні тисяч людей ліквідовували аварію, рятуючи весь світ. 14 грудня в Україні відзначають День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Чому саме цей день? 30 листопада 1986 року було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією був прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд. Це і стало першою перемогою ліквідаторів.

chor

З часу трагедії і до початку 90-тих активно будувалися приміщення для переселення людей із забрудненої зони. У 1991 році була найбільша хвиля відселення, пригадує голова Черкаської обласної організації інвалідів «Діти Чорнобиля» Ольга Янчук.

15320334_298119580584209_490097461_nЖінка з чоловіком та трьома дітьми жила за 40 кілометрів від зруйнованого реактора. Як зараз пам’ятає день трагедії та 5,5 років після, які вона з родиною провела у Поліському. Своїми спогадами про день трагедії, боротьбу за майбутнє своїх дітей та переселення, пані Ольга поділилася з виданням «ІнфоМІСТ».

Ще у телефонній розмові з пані Ольгою стає зрозуміло, що ця жінка має загартований характер, сильну волю та авторитет. Гучний, потужний голос, відкритість до спілкування та відсутність будь-яких бар’єрів.

Кабінет голови організації розташований на другому поверсі приміщення облдержадміністрації. Він зовсім невеличкий, але затишний. У ньому сидять іще дві жіночки, а згодом підходять і кілька чоловіків. Усі вони – «колеги по духу», роблять спільну справу та об’єднані спільним горем. Більшість – переселені із чорнобильської зони після трагедії в Черкаси.

Народилася Ольга Янчук на Житомирщині. Після закінчення школи вступила до Коростишівського педагогічного училища. Згодом навчалася на заочній формі у Київському державному національному університеті  та паралельно працювала у школі. Понад 23 роки була вчителем початкових класів.

На момент аварії жінка з чоловіком та трьома маленькими дітьми жила у селищі міського типу Поліське (Київська область), що за 40 кілометрів від зруйнованого реактора.

Ми перед ранком відчули, що щось трагічне сталося у нашому місті. Дуже багато пожежних автомобілів, міліції з таким гулом проносилися вулицями…

Перед катастрофою у 1986 році я вийшла з декретної відпустки. У мене був 1-А клас у Поліській середній школі №2. Ми ще перед ранком відчули, що щось трагічне сталося у нашому місті. Дуже багато пожежних автомобілів, міліції з таким гулом проносилися вулицями… А вранці зателефонували чоловікові, він працював директором однієї з баз смт Вільча, яка згодом була повністю перекваліфікована на ліквідацію аварії, і сказали обов’язково з’явитися у райком партії.

Він (чоловік) мені потім подзвонив: «Оля, біда. Сталася дуже велика аварія, про неї багато говорити не буду. Веди дітей у дитячий садочок у понеділок, бо, можливо, мене ці дні не буде». Але вже у суботу працівників освіти, держслужбовців запросили до селищної ради і сказали: «За проханням голови селищної ради ви повинні допомогти в евакуації і розселенні прип’ятських сімей».

Саме вчителі, службовці різних рангів обходили кожен будиночок і запитували, хто мав змогу і бажання прийняти в себе евакуйованих. Я сьогодні можу висловити тільки слова вдячності своїм землякам, адже майже кожна родина, яка більш-менш мала простір, брала до себе родину з Прип’яті. А у сім’ях були по троє-четверо осіб. Евакуація насамперед ішла у Поліський район.

Пусті будівлі у Поліському Джерело: Вікіпедія
Порожні будівлі у Поліському. Джерело: Вікіпедія

Але так сталося, ці евакуйовані родини кілька тижнів пожили, і їх почали від нас забирати через високий рівень радіації. Їх вивозили, а поліські школи почали працювати без прип’ятських дітей так, ніби нічого й не було. Тоді між батьками і вчителями почали відбуватися такі розмови: «Чому?».

Ми пішли до завідуючого районним відділом освіти і говоримо: «Дітей відселяють, значить якась загроза існує в нас». А тоді ще справді існувала загроза, бо на початку травня міг зірватися повністю реактор. Завідуючий нам сказав, що будуть першочергово відселяти поліських мам із маленькими дітьми.

І уявіть собі: мам із маленькими відселяють, а діти шкільного віку відриваються від родини і відправляються у піонерські табори усього Радянського Союзу на три і більше місяців. Діти дуже хвилювалися, плакали, тому батьки часто поверталися назад із ними.

Нас спочатку переселили у Пуща-Водицю під Києвом. Потім Федерація профспілок почала перепис у санаторіях і повідомила, що нас будуть вивозити далі. Так ми поїхали в Одесу. Я стала головою жіночої ради при санаторію «Куяльник». До нас приїжджала Валентина Семенівна Шевченко (голова Президії Верховної Ради УРСР – ред. ). Тоді матері поставили їй низку питань, які їх турбували: Коли до них повернуть старших діток? Чи повернуть їх назад у Поліське? Що буде з районом?

Коли потрапляли прип’ятчани в санаторій, то їх переписували і відправляли туди, куди вони забажають: за місцем нової роботи чоловіка, у тимчасові санаторії тощо. А нас залишали на місці. І тільки після приїзду другого секретаря  Київського обкому партії  Світлани Кравцової стало все зрозуміло. Вона сказала: «Ви нікуди не поїдете, а будете тимчасово забезпечені роботою в Одесі. Повернення назад поки не планується».

Ми вже готувалися до нової роботи, коли 30 серпня нам повідомляють, що вже придбані квитки для нас, і ми повертаємося в Поліське. Школу вже звільнили “партизани”. Так називали людей, які направлені були військкоматами для ліквідації аварії.

У президії сидить Горбачов, переглядає наші фото і киває головою

1 вересня ми вже вийшли на роботу. Почали спостерігати дивні речі: дитина сидить на уроці, і ні з того ні з сього у неї йде з носа кров. Пригадую, що дуже гірчило у горлі, лікарі пропонували нам ходити у хустинках. Кажуть, що радіація затримувалась у волоссі.

Згодом багато керівників підприємств, установ зібралися, щоб обговорити ситуацію. Вони бачили, що жовтіють деревця у центрі містечка, що діти хворіють, люди скаржаться на головний біль… Ми сформували ініціативну групу з дев’ти осіб і поїхали в Москву та почали пробиватися до депутатів Верховної Ради Радянського Союзу від України.

Нам пощастило сконтактувати із Юрієм Щербаком (депутат Верховної Ради СРСР, голова підкомітету з питань ядерної енергетики і екології – ред.) і Борисом Олійником (депутат Верховної Ради СРСР, голова Комісії  з питань освіти і культури – ред.) Вони допомагали нам передати листи з підписами жителів смт Поліське та фотоматеріали керівникам країни.

15327802_298119587250875_12655334_n
Пані Ольга зі своєю колегою та закордонним гостем

Нашій групі допомогли зустрітися із Владом Лістьєвим і мені доручили  дати інтерв’ю програмі «Взгляд». Пізніше мене запросив Віталій Коротич, головний редактор журналу «Огоньок», якому я повідала про проблеми зі здоров’ям жителів Поліського району.  Тоді мій емоційний виступ підхопило телебачення Японії. Через три дні ми повернулися додому. Юрій Щербак пообіцяв, що передасть фотографії, які ми привезли, президенту  Горбачову і сказав: «Щоб ви впевнені  були, то ввечері приїдьте до мене, буде Борис Олійник у готелі, і ми подивимося вечірню програму разом».

Ми  приїхали, дивимось. У президії сидить Михайло Горбачов, переглядає наші фото і киває головою. Що ми передали? А на фото були зображені наші дітки у дитячому садочку, які спускаються з гірок, що помальовані хрестами. Поряд знімають землю «партизани» у масках та респіраторах. А діти без жодних засобів захисту. Також нам забороняли їсти фрукти з дерев, ягоди. Навколо осінь, усе таке гарне, і зрозуміло, що діти дістають біля садочка з дерева то яблуко, то з куща смородинку. За розголос цих речей нас «пресував» райком партії. І уявіть такий нещасний збіг обставин. На жаль, перша дитина, яка захворіла на лейкемію, була внучкою працівника райкому партії.

А Шаравара кричить: «Все, хай готує чоловік сухарі»

Згодом ті люди, які на нас кричали, дали автобус для поїздки у Мінськ. Ще у Москві Юрій Щербак просив мене виступити там на мітингу, який організувала «Партія Зелених». Вона тільки зароджувалась. На захід запросили видатного білоруського письменника Алеся Адамовича, академіка Євгенія Вєліхова і мене з делегацією з смт Поліське.

Після виступу академіка Вєліхова люди його  засвистали. Той не дуже перейнявся темою захисту після аварії. Коли мова зайшла про загрозу здоров’ю людей після Чорнобильської катастрофи, він зазначив, що його багато  років “рятує” свинцевий фартушок. А людей на цьому мітингу було стільки… Я такого ще не бачила. Після цього провального виступу я почала хвилюватися та й думаю: «Це ж і мене засвищуть». Але минулося, коли я почала виступати, то реакція була протилежною: почалися такі овації, найперший ряд кричав: «Комуністи – фашисти».

Поки ми з Мінська доїхали автобусом додому, то мені зателефонувала директор школи та й каже: «Ольга Миколаївна, підійдіть, будь ласка, завтра раніше». Нас вже о 9-тій райком партії викликав. Усі 23 особи, які зі мною їздили, прийшли, як школярі, зі своїми керівниками.

Сидить президія: депутат Верховної Ради СРСР, перший секретар райкому партії  Микола Приймаченко, мій сусід, голова райради Василь Шаравара. Вони говорять, говорять, говорять…  Я не витримала, встала: «Сядьте, Янчук, я вам сказав», – кричить на мене Микола Іванович, перший секретар. А я відповідаю: «Микола Іванович, по-перше, я в райкомі партії. Ви не мали права мене викликати сюди на килимок, бо я ніколи не була членом партії. По-друге, ви для мене – не депутат, бо моя сім’я за вас не голосувала».

А Шаравара кричить: «Все, хай готує сухарі». Після цього піднялися люди, оточили приміщення. Це, напевно,був перший випадок, коли вони нас злякалися. Згодом у Поліському побували представники Всесвітньої організації охорони здоров’я. Потім приїхали великі чини із Москви. У 1989 році вийшла Постанова про відселення.

Руїни будівлі Районного виконавчого комітету смт. Поліське. 2009 Джерело: Вікіпедія
Руїни будівлі Районного виконавчого комітету смт. Поліське. 2009
Джерело: Вікіпедія

Мені не було куди діватися, бо батьки проживали за 50 км в Овруцькому районі. Батьки чоловіка – за 15 км від Поліського. Одна сестра проживала біля Житомира, друга – в Білорусії, на території, куди повіяло в перші дні найбільшу дозу радіації. Третя сестра жила в Києві, звідси самостійно люди тікали ще в першу ніч після трагедії.

Мене спеціально пресували, щоб показати, що «хоч ти і добивалась відселення, та ти не скоро виїдеш». Проходив  1989 рік, 1990. У 91-му році чоловік моєї вчительки – землячки став головою райвиконкому. Він мене викликав і каже: «Ти багато чого зробила для області. Ми вдячні, що ти не побоялася виступити проти влади за своїх дітей. Їдь у Черкаси».

А  я тоді в Черкаси не хотіла. Мені більше до душі була Полтава, Умань. Але він переконав мене. Розповів, що в Черкасах здається в експлуатацію цегляний будинок, і там мені дадуть квартиру. Так я приїхала у Черкаси, мені дали папірець з адресою «Гагаріна, 83». Коли я прийшла оглянути квартиру, то виявилося, що вона була не в цегляному, а панельному будинку.

Подивилась я. Думаю: “4-кімнатна квартира… Хай буде те, що є”. Ми чекали на ордер. Через певний час зателефонували. Я приїхала в Придніпровський райвиконком, а мені дають ордер на квартиру за адресою «Смірнова, 6». А я й кажу: «Я ж в іншому будинку дивилась?» На це мені відповіли, що  я одержую квартиру в такому будинку, тому що моя сім’я проживала в рівноцінному у смт Поліське.

Коли ми переселилися, я пішла у районний відділ народної освіти. Мені запропонували працювати у школі біля Річкового порту. Але вийти туди на роботу вчасно я не змогла, адже потрібен був час на переїзд.

Уроки відучила, біжу на зустрічі, а вдома троє дітей і стоси зошитів

Нас перевозили спеціальні машини. Перш ніж забрати якісь речі, дозиметристи перевіряли рівень радіації в кімнатах та речах. Евакуйовані усе залишали, а нам дозволяли дещо взяти після перевірки. Але оскільки ми були серйозними батьками, то чоловік сказав: «Не треба нам ні ліжечка дитячі, а ні матрацики, ані візки. Нічого брати для дітей не будемо, речі купимо».

Коли прип’ятчан евакуйовували, то їм давали по 4 тисячі, а нам по 70 рублів. Це – ніщо. Але тут, у Черкасах, ми, звичайно, мали право стати першими у чергу по меблі, купити посуд тощо. Це допомагало. Черкаси взяли на себе дуже велику роль в евакуації населення. Три будинки в Південно-Західному районі повністю заселені людьми з Чорнобиля і Прип’яті. Я завжди говорю в лапках «добре», що ця трагедія сталася у часи Радянського Союзу,  бо сьогодні бачите, що коїться із переселенцями зі Сходу. Там зовсім інша ситуація.

Нас переселяли з будинку в будинок, з квартири в квартиру, і цим ми завдячуємо тій владі. Після вирішення питання з перевезенням ми з чоловіком та дітьми прибули в Черкаси.  У кінці листопада 1991 року я прийняла перший клас ЗОШ №5 .

У лютому 1992 року відбувалася конференція обласної організації «Союз Чорнобиль України». Тоді мене запросили  взяти у ній участь. Перед конференцією колишній голова Володимир Болтенков повідомив, що  мене пропонуватимуть на посаду голови комісії «Діти Чорнобиля». З цього й почалася моя громадська  діяльність у Черкасах.

15300566_298119583917542_1882280836_n

Після уроків телефонують: «Їдь, тебе викликає Ястреб (перший губернатор області).  І так постійно… Уроки відучила, біжу на зустрічі, а вдома троє дітей і стоси зошитів. Так я “розривалась” протягом року, тому виникла ідея створити окрему  обласну організацію «Діти Чорнобиля».

До цього бонуси за роботу комісії «Діти Чорнобиля» йшли обласній організації «Союз Чорнобиль України». Я ж лише головою комісії була. Тоді я звернулась до Володимира Болтенкова: «Я поговорила із членами правління. Ми хочемо створити організацію «Діти Чорнобиля». Він не повірив і  сказав: «Нічого з цього не вийде! Що ти надумала?».

У комісії напрацювань було багато, мали контакти з кількома міжнародними благодійними фондами. Зрештою 23 роки минуло з того часу, як мене обрали головою обласної організації «Діти Чорнобиля». Я працювала і продовжую працювати з людьми, які пережили евакуацію, відселення, страждання, болі, втрату своїх годувальників.

Ми – єдині з чорнобильських організацій, які є одержувачами гуманітарних вантажів

Організація займається захистом дітей і підлітків, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Передовсім ми опікуємося дітьми з інвалідністю. Серед них дітки з онкологічними захворюваннями, з  інвалідністю, яка виникла через аварію на ЧАЕС та з інвалідністю загального захворювання. Загалом більше тисячі.

У Черкаській області живуть 112 182 людей, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Із них понад 19 тисяч – діти, 9 401 – учасники ліквідації наслідків аварії. Інвалідність мають 3 122 ліквідатори, постраждалих, які мають інвалідність, пов’язану з Чорнобильською катастрофою, – 4 076.

Ми – єдині з чорнобильських організацій, які є одержувачами гуманітарних вантажів, тому до нас звертаються і ліквідатори, вдови Чорнобиля, евакуйовані, постраждалі від аварії на ЧАЕС.  Дуже багато складних випадків. Нині онуки чорнобильців частіше хворіють, аніж їхні діти.

Є родини на Черкащині, які опинилися у дуже тяжких умовах. Ось недавно ми допомагали сім’ї, в якої четверо людей з інвалідністю. Це евакуйовані люди: мама на гемодіалізі, батько – інвалід третьої групи, дочка з онкологічним захворюванням, син має інвалідність, пов’язану з Чорнобильською катастрофою.

Ми співпрацюємо із кількома Міжнародними благодійними фондами. Майже 24 роки безперервно співпрацюємо з німецькою організацією «Допомога дітям Чорнобиля», італійською асоціацією «Діти Чорнобиля». Дуже багато проводимо спільних заходів та акцій з міжнародними благодійними фондами: «Допомога дітям Чорнобиля», «Діти-інваліди Чорнобиля», «Дітям Чорнобиля – світле майбутнє» і «Набат».

 

Пані Ольга віддана своїй справі і як і в перші роки після аварії, так і нині взяла на себе опіку над дітьми «чорнобильців». Організація не має власного сайту, лише електрону пошту. Але кожна дія організації зафіксована на фото. У кількох товстелезних альбомах кожна світлина має свою історію та кількох героїв. На знімках десятки врятованих життів, тижні відпочинку та оздоровлення за кордоном та роки тісної співпраці і взаємодопомоги.

1 коментарів

  • | Оксана

    Я особисто (по специфіці своєї роботи) декілька років тому мала можливість спілкуватись з Ольгою Миколаївною. Ця жінка викликає захопленість. ЇЇ ціленаправленість, наполегливість та твердість характеру може бути взірцем.

    Відповіcти